Розділ 28

Донечко, пам’ятай, в житті немає ніяких правил, оскільки не всі люди дотримуються загальноприйнятих норм і стандартів.
Мама поруч з тобою...

P.S. Сьогодні ти знайдеш мене в перших звуках весняної грози.

Ельвіра
Опинившись в кімнаті, одразу розпечатала забраний в охоронця конверт та читаю:

«Наступну підказку шукай за адресою вказаною на візитівці. Прибувши на місце, покажеш її персоналу.
Таємний друг.»

Зазирнула в конверт, там дійсно ще й візитівка була, прочитала адресу і назву «Солодкий рай». Дивно це все...

Попереду був справжній день народження, тому ці «розваги» від таємного друга довелось відкласти, адже я завжди проводжу його в незмінному місці, тільки тепер до нас з нянею приєднався ще й батько.

Згадала про лист вже наступного ранку. Вирішила виконати завдання, відмінивши всі інші справи і навчання, оскільки цікавість перемогла здоровий глузд, змушуючи дізнатись, що замислив цей таємний друг.

Хоч батько постійно наполягає щоб не їздила сама, а брала з собою водія, сьогодні його не послухала і викликала таксі, адже невідомо скільки цей таємний друг підготував сюрпризів, не хотілось щоб бідолашний чоловік чекав цілий день. Нічого зі мною не станеться.

Незабаром прибула за вказаною адресою. Виявилось якась кондитерська. Сміливо заходжу і протягую візитівку офіціантці. Вона якось підозріливо глянула, потім уважно обвела мене поглядом, сказала зачекати і зникла за дверима службового приміщення.

Стою, розглядаючи все навколо, здається, цей таємний друг привів мене в якесь дитяче кафе. Навіть скривилась від усього цього.

- Ми вчора на Вас чекали. - раптом повідомляє інша жінка, швидко крокуючи до мене. Менеджер, оскільки саме так написано на беджі. – Прошу, присідайте, - вказує на столик.

- Навіщо? – зиркаю здивовано. - Мені нічого не просили передати?

- Звичайно, лист є, - усміхається, - але спочатку Вам доведеться загадати бажання, тільки тоді я зможу його віддати.

Що за маячня? Навіть прищурилась. Мабуть, мені ніколи не стати тією славнозвісною ідеальною леді, вкотре видають емоції.

- Прошу... - знову вказує на столик.

Довелось виконати вказівку. Якщо вже приїхала сюди, значить мушу грати за нав’язаними правилами.

- А ось і Ваш сюрприз! – весело повідомляє пропускаючи до мене офіціантку з величезним тортом і запаленими свічками.

Навіть розгубилась, раптом усвідомивши, що ніколи раніше такого не робила, не загадувала бажання, не задмухувала свічок на торті, адже не хотіла. Няня декілька разів ще в дитинстві робила ці спроби, але я завжди відмовлялась святкувати.

- Вам потрібно загадати бажання, та задмухати свічки. – раптом заявляє жінка. - Такі правила, тільки тоді я зможу віддати вам лист.

Який жах! Наче вона зможе перевірити, чи загадала я те бажання! Зітхаю, та задмухую, думаючи про майбутнє навчання. В принципі воно і так здійсниться, вже не сумнівалась.

Жінка з посмішкою витягає конверт зі своєї папки, яку я чомусь прийняла за меню, та віддає мені в руки. Вони обоє йдуть залишивши мене на самоті з тортом та новим завданням.

Дістаю лист та читаю:

«Сподіваюсь, твоє бажання здійсниться! Якби міг, обов’язково здійснив би його.
Наступну підказку разом із завданням шукай за вказаною на адресою. Вже знаєш, що робити – приїхавши, покажеш візитівку. (Я знав, що ти не зупинишся...)
Таємний друг.»

Так, в конверті знову була візитівка з адресою.

Картинг?! Навіть не знаю як реагувати. Але вже стає цікаво. Їду, відмічаючи, що день сьогодні якийсь надмірно похмурий, наче очікується дощ, а може і злива, адже небо якесь аж занадто грізне.

Трек. Ніколи раніше тут не була. Імпровізовані доріжки-шосе, обгороджені шинами для міні автомобілів, якісь «гонщики» вже катаються, причому на великій швидкості.

- В мене завдання. – протягую візитівку швидко окинувши поглядом високого чоловіка, який явно тут всім заправляє.

Оцінююче обвів мене очима, та показавши рукою на це ненадійне чудо техніки під назвою карт, заявляє:

- Ходімо. Десять хвилин їзди.

-Ні. – почала протестувати. – Віддайте мені лист зараз. Без цього екстриму.

Він потішно хмикнув, мабуть, розвеселило моє останнє слово і безапеляційно повідомив:

- Тільки через десять хвилин їзди, - вказує на трек і розводить руками: - Такі інструкції мені дали, нічого з цим не вдію.

Ну так, я ж знала, що він скаже щось подібне, але спробувати було потрібно.

Беру себе в руки, зажмурююсь і все ж сідаю в той міні автомобіль, враження таке, наче взагалі на землі сиджу. Ловлю себе на думці, що в цей момент, мабуть, виглядаю кумедно з величезним шоломом на голові. Якщо цей таємний друг і є тим незнайомцем, який вальсував зі мною на вулиці, тоді він точно помстився за примху з півмасками.

Педаль гальм. Педаль газу. Згадую інструкції, пам’ятаючи, що цей дивний винахід людства може розігнатись аж до 60 км. 

Своєю незграбністю на треку я однозначно потішила всіх навколо. Декілька разів таранила інших «водіїв», але потім вони вже старались триматись осторонь. Хтось скаже, що там такого важкого? Але не я. Взагалі не дружу з різного роду технікою, особливо з автомобілями.Не моє це.

Через 10 хвилин тримала в руках наступний конверт. Читаю вже навіть з якимсь острахом:

«Наступна твоя зупинка – мотузковий парк. Дуже надіюсь, що ти не боїшся висоти. Хоча... вже знаю - навіть якщо боїшся, однаково не зупинишся.
Таємний друг»

Виклик?! А цей "друг" нахаба!

Зиркнула на взуття, добре хоч кросівки взула, наче відчувала, що доведеться десь лазити чи тікати...

Їду з надією, що це вже останнє випробування, сподіваючись, що там не буде нічого важкого.