Врятуй мене ще раз

Розділ 29

Донечко, ти вже знаєш, що наше життя схоже з книгою і ми постійно пишемо її своїми вчинками, рішеннями, вибором, кожного дня маючи можливість змінити все. Тому якщо щось не влаштовує, не задумуючись змінюй сюжет своєї книги.
Мама поруч з тобою...

P.S. Сьогодні я стану місячним сяйвом, розганяючи темряву для тебе.

Ельвіра
Я знала, що цей день колись настане. І от він настав.

- Що це за вигляд? – злісно прошипіла Світлана Георгіївна, помітивши як я змарніла дивлячись на вхід.

Ну так, на цих світських заходах мушу ввічливо усміхатись, постійно граючи роль, байдуже, що відбувається на серці, а воно в ці секунди завмирає, даючи свідомості шанс все осмислити і сприйняти, а потім розганяється так, що цей несамовитий стукіт болем віддаєтья у скронях. Але це взагалі нікого не хвилює, роль повинна бути зіграна ідеально і до самого кінця, тобто поки за мною не зачиняться двері кімнати. Глибоко вдихаю, намагаючись перебороти себе, та не можу.

- Мені набридло. – повідомляю навіть не дивлячись на неї.

Знову щось просичала. Взагалі ця жінка стає такою сміливою тільки коли батька нема поруч, а сьогодні він приїде пізніше, має справи. Та в ці секунди мені байдуже її невдоволення, стою неначе вкопана, втупившись в парочку, яка тільки-но зайшла в зал, ураганом пройшовшись по душі.

Це було невідворотно, ми рано чи пізно мусили зустрітись, тільки я не очікувала, що це станеться вже сьогодні. Саме тому розгублено і завмерла. Якщо раніше не хотілось вірити, адже свідомість не бажала сриймати таку правду, не давала можливості навіть в уяві зобразити їх разом, то зараз доказ цієї реальності був переді мною і від цього вже не втекти - вони пара.

- Ельвіра, я тебе попередила! – знову люто повідомляє мачуха схилившись до мене, адже я все ще не можу відірвати погляд від новоприбулих.

Так сміливо погрожує, наче може щось зробити, ніби має якийсь важіль впливу. Нарешті відриваюсь від них і дивлюсь їй у вічі, намагаючись зрозуміти звідкіля така несподівана хоробрість. Та її очі дійсно блиснули так, ніби їй була відома якась таємниця.

- Я все знаю, - тріумфально повідомляє наче прочитавши мої думки. – Невже ти думала, що можна щось від мене приховати?

Глянула в зал, відшукавши там очима Стаса і зловісно усміхнулась, забувши на мить про звичну маску. Я зрозуміла все без слів. Та історія тепер відома і їй, тому саме нею вона і буде мене шантажувати. Навіть зажмурилась в спробі утекти хоч подумки десь далеко звідси.

Розплющую очі і бачу, що ситуація стає ще більш загрозливою, бо та парочка сміливо направляється в наш бік. Навіть заціпила зуби, хоч леді явно такого не роблять.

- Веди себе стримано і привітно, - тихцем повідомляє мачуха. – Це необхідно, щоб втихомирити чутки. Він це добре розуміє, тому і йде виправляти помилку, допомогти тобі хоче.

Навіть не повірила, вона що намагається мене заспокоїти, проявляє якусь турботу? Зиркнула з недовірою.

А він... теж мені помічник! Потрібно відволіктися, відсторонитися, забути і крокувати далі. Для чого себе мучити? Крапка давно поставлена. Глибокий вдих і стикаюсь лоб в лоб з цією реальністю, підвівши погляд, бо та парочка вже перед нами.

- Вітаю. – ввічливо промовляє Стас, пронизливо дивлячись холодним поглядом, але в ньому був і якийсь жаль чи навіть страждання. Та це якась ілюзія, знову щось собі придумую.

В цю мить він здавався настільки далеким і чужим, наче я його взагалі ніколи не знала. Також грає свою роль в цьому суспільстві, носить маску. Адже він зовсім не такий, я бачила його справжнім.

Ковзнула поглядом по них. Ця Рената, так міцно тримає його під руку наче боїться загубити. Так, дівчина явно зла, хоч і пробує це приховати. Безумовно, вона все дізналась, ще тоді, коли всі говорили, тому тепер так і дивиться, показує мені, що він її власність. А це ж так і є, навіть смішно стає, він не може не усвідомлювати цього, це ж в якійсь мірі навіть рабство. Але ж сам погодився на таке життя, хоча воно навряд чи принесе їм обом щастя. Мабуть, з подібного союзу вийде щось на кшталт мого батька з мачухою. Цікаво, в них все також було по домовленості і тих всіх контрактах? Наскільки ж дивний цей світ...

- Ельвіра. – невдоволений голос Світлани Георгіївни, нарешті вирвав мене з тих думок.

- З чим? – байдуже запитую, перевівши прискіпливий погляд з їхніх рук на нього, запізно усвідомивши, що це могло бути просто привітання.

- Возз’єднання із сім’єю. – говорить взагалі без емоцій. – Не було можливості раніше привітати.

- Дякую, - нарешті згадала про ту показну ввічливість.

Ми так і продовжували стояти, дивлячись одне на одного, наче все завмерло, наче не було сили відірватись. Тоді Світлана Георгіївна рятуючи ситуацію, почала про щось розмовляти з Ренатою, я відімкнулась від їхніх балачок, не було бажання слухати. Ледь відірвалась від споглядання тих майже блакитних очей, в яких знову бачила щось дивне. Відвернулась, розглядаючи зал, вдивляючись в гостей. Не можна більше думати про минуле, доля врятувала мене від нього і цьому слід радіти.

Черговий глибокий вдих. Все годі!

Який сенс взагалі в таких світських заходах?! Набридло!

- Мені потрібно вийти. – повідомляю мачусі, ловлячи на собі її роздратований погляд і одразу йду.

Здається, поволі починаю приводити її до тями, оскільки жінка знову забула про ту маску ввічливості і байдужості.

«Хоч би мені не довелось про таке пожалкувати...» - роздумувала на півдорозі до такої омріяної хоч і недовгої свободи.

Вирвавшись на вулицю з того душного залу нарешті вдихнула на повні груди і відійшла подалі, згадуючи такий самий вечір з минулого і того таємничого незнайомця. Так, сьогодні ніч вже не така темна, місяць добре освічує все довкола і зорі на небі так красиво розсипались. Одразу пригадався Планетарій, от зараз небо приблизно таке саме як і там на тому куполі...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше