Розділ 30

Донечко, не забувай, життя дається нам для того щоб насолоджуватись кожною хвилиною, тому не впусти жодної митті. Тільки тобі під силу зробити кожен його момент ідеальним та незабутнім.
Мама поруч з тобою...

P.S. Сьогодні ти знайдеш мене в тремтінні осинового листя на вітрі.

Ельвіра
Отримавши повідомлення, одразу вирішила набрати той номер, проте телефон уже вимкнули. Хтось бавиться. Скоріше за все цю зустріч призначив саме той незнайомець, оскільки постійно ховається в темряві - це ж його стиль! Хоча і не впевнена...

Важко видихаю, усвідомлюючи, що він звідкілясь і номер дізнався. Чим далі тим більше запитань. І це повинно мене насторожити, зупинити, але ж ні. Така безрозсудність точно колись стане причиною величезних проблем і неприємностей. Інакше ніяк.І я це чудово розумію, та не зупиняюсь, оскільки цікавість і тяга до пригод перемагають здоровий глузд. Коли я встигла такою стати? Вкотре зітхаю.

А з його боку призначити побачення в саду, взагалі немислимо! Це ж наскільки впевненим в мені потрібно бути щоб таке зробити! 

Ще й запитує чи достатньо я смілива, кидаючи виклик цими словами.Звичайно не прийняти його я не могла, саме тому вирішила повернутись в будинок батька, чудово усвідомлюючи, що доведеться витерпіти. Попереду чекав добрячий «інструктаж» з правил поведінки. Невідворотність цього прекрасно зрозуміла ще в той момент, коли вирішила втекти з дивного прийому. Світлана Георгіївна не втратить можливості вказати мені на помилку. А ще в неї є компромат, тому подальші дії взагалі важко передбачити.

Виявилось, відчитувати мене вони вирішили за вечерею і разом. Почав батько.

- Ельвіра, ти не можеш так себе вести!

- Ти ж навіть нічого не сказала! Просто взяла і поїхала. – мачуха спробувала скопіювати його тон.

- Я ж могла сюди і не повертатись. – заявляю сміливо дивлячись по черзі на обох. Роблять з цього цілу трагедію!

Батько стражденно зітхає, важко втягує в себе повітря, мабуть, заспокоюється та якось обезсилено повідомляє:

- Еля, ставши членом цієї сім’ї, ти автоматично стала мішенню, важелем впливу на мене і не можеш їхати посеред ночі куди тобі заманеться, ще й невідомо з ким! Це небезпечно!

Вражено втупилась в нього. Помітивши мою реакцію, одразу почав пояснювати:

– Так, в мене є недруги, як і у всіх в нашому середовищі. Саме тому наполягаю, щоб ти завжди їздила тільки з нашим водієм і більше ніяких бездумних вчинків!

Про таке ніколи і не думала, хоча живу з ними вже більше двох місяців. Вони ж мені раніше цього не говорили!

Вражено дивлюсь на нього, намагаючись усвідомити нову реальність. Адже виявилось, тепер я ще й в небезпеці, а вважала, що знайшовши батька, всі проблеми відпадуть самі собою, та їх тільки побільшало. Мабуть, ніколи не звикну до цього нового життя.  Навіть апетит зник.

Невдовзі сидячи перед вікном, вдивлялась в темряву саду обіймаючи величезного ведмедя, подарованого «таємним другом». Тепер, коли дізналась про нові перестороги було якось моторошно. 

Завжди йшла життям з максимальною обережністю, чому ж тепер захотілось пригод? Це після знайомства зі Стасом щось пішло не так в моєму тихому і скромному житті. Йому якось вдалось відімкнути ту обачність, змінюючи мене і з цим тепер доводиться співіснувати.

Зітхаю від цих роздумів, усвідомлюючи, що однаково піду в той сад, навіть попри небезпеку.

З приближенням опівночі, наростала і тривога, викликана нерозумною затією. Раз у раз зиркаю на наручний годинник, а він наче веде відлік до чогось невідворотного. Адреналін зашкалює.

З вікна кімнати видно лиш загальні обриси альтанки, оскільки вона схована в глибині саду. Цікаво, як він планує туди пробратись повз охоронця на вході? Чи може через височезний паркан? Дивне місце для побачення вибрав цей нахаба.

Нарешті стрілки годинника зійшлись разом в самій верхній точці, глибоко вдихаю, набираючись мужності і тихесенько йду на зустріч пригодам, чи може своїй дурості... поки що невідомо.

Навшпиньках прокравшись з будинку, вибралась на вулицю, де мене одразу огорнула нічна прохолода, приправлена добрячим відчуттям небезпеки. В обличчя дмухнув вітер і попрямував далі, гуляти кронами дерев, висаджених в закутку саду. Місячне сяйво легенько освітило стежку та саму альтанку, але розгледіти більш детально не дало змоги.

Цікаво, він вже прийшов?

Перемагаючи тремтіння від хвилювання, йду міцно стискуючи в руці мобільний, адже він дає якусь малесеньку ілюзію безпеки. Хоча насправді, якщо там чекають неприємності, тоді я навряд чи встигну навіть номер чийсь набрати. Залишається надія на охоронця, який живе в будиночку при в’їзді, та якщо добряче подумати, він мало чим допоможе. Щось мої думки ведуть не туди, наганяючи ще більше страху.

Поволі ступаю крок за кроком по вимощеній бруківкою стежці, тихо та обережно, намагаючись приглушити звук. Навіть дихання затамовую. Жаль, що місячне світло не проникає всередину альтанки, бо ця темрява добряче гнітить і вже лякає. Як би не вглядалась нічого не видно. Так і завмерла за декілька кроків від входу. Згадала про мобільний - його ж можна використати як ліхтар.

- Сміливість підтверджено.

Навіть видихаю з полегшенням почувши цей проникливий голос. Рука з телефоном опустилась і я вже вільно ступила всередину, намагаючись розгледіти силует.

- Не сумнівався, що прийдеш. – повідомляє протяжно і я нарешті зосереджуюсь на тому місці звідки лунає його голос.

Трохи призвичаївшись до темряви, навіть вималювався його силует. Цей мій нічний переслідувач, здається, нахабно розвалився на лавці. Такий самовпевнений...

- Чому не підписав повідомлення? А якби я не повелась на твою провокацію? – запитую, усвідомлюючи скільки довелось витерпіти тих хвилювань через нього.

- Я цілком впевнений в тобі. – знову цей його проникливий, глибокий голос. - Вчора переконався...

- В чому саме? – запитую продовжуючи його гру.