Врятуй мене ще раз

Розділ 31

Донечко, в кожного з нас свій шлях до омріяного хепі-енду, оскільки кожен має свій сценарій та грає власну роль. Але не всі розуміють, що в кінці отримують саме те, чого дійсно заслуговують.


Мама поруч з тобою...

P.S. Сьогодні я росою ляжу на трави і ти зможеш знайти мене в її блискучих кристаликах.

Ельвіра
- Ельвіра, - голос мачухи змушує здригнутись від несподіванки, відірвавшись від ескізу. - Батько чекає тебе в кабінеті через десять хвилин.

Вже взяла за звичку вриватись в мою кімнату без попередження, явно не засвоїла це правило етикету! Кидаю малювання і підводжусь з-за столу.

- Куди? – зупиняє Світлана Георгіївна холодним тоном. – В нього відвідувач. Через десять хвилин.

Раптом вона відводить погляд від мене і завмирає. Побачила мамине фото на тумбочці. Навіть підійшла ближче, намагаючись розгледіти, чого раніше ніколи не робила. Знову забула про ту свою маску холодності, відчуженості і байдужості.

- Ти так схожа на неї... – промовила глухуватим голосом, продовжуючи вивчати знімок.

В ці секунди вона знову виглядала так беззахисно, як і при нашій першій зустрічі. Скоріше за все думає про те, що так і не стала матір’ю. Жаль її, вона за цією маскою байдужості ховає стільки всього, явно ж страждає в душі. Дивлячись на них з батьком на тих різноманітних світських прийомах, мабуть, багато хто мріє опинитись на її місці, але насправді такої долі не побажаєш нікому. Хіба в неї є якась втіха, чи сенс? Це ж взагалі жах, а не життя! І чому вони продовжують весь цей фарс?

- Що малюєш? – раптом запитала зиркнувши на стіл.

Цей привітний тон, ця цікавість, нова поведінка... Звичайно, я дивувалась. Може надумала подружитись?

- Ескізи. – розставляю листки по столу, щоб вона могла роздивитись.

Підійшла ближче.

- Непогано виходить. Потрібно показати майстрам, може підготують для тебе декілька варіантів. - навіть примружилась задумавшись.

Глянула на неї з якоюсь недовірою, оскільки це все було надто нереальним, щоб бути правдою. Що з нею сталось?

- Чому? – запитую вражено, знаючи, що вона розуміє про що я.

- Ти його дочка. – відповіла спокійно, а потім одразу одягла ту свою звичну маску і додала холодним тоном: - Про батька не забудь.

Вийшла залишивши мене розгублено стояти над столом. Невже це те, що я думаю? Якщо так, то мені її ще більше жаль. В цієї жінки немає нічого, що дійсно варто цінувати в житті, до того всього вона ще й знаходиться в полоні власних почуттів. Чому її все влаштовує, чому нічого не змінює? Взагалі не розумію.

Отямившись, швидко зібрала малюнки в папку, та вирушила в іншу частину будинку, де знаходиться кабінет батька.

«Цікаво, що йому від мене потрібно, ніколи ж раніше не викликав сюди?» - гадала пробираючись коридором. Перед кабінетом глибоко вдихнула і постукавши відчиняю двері, ступаючи всередину. Очі одразу розширюються від здивування, прикувавшись до мого нічного незнайомця.

Він швидко піднявся і також свердлив мене оцінюючим поглядом, легесенько усміхаючись при цьому. Мабуть, потішила реакція, оскільки я так і стою здивовано втупившись в нього, хоч чітко розумію, необхідно відвести очі, але чомусь не можу. 

Роздивляюсь його при світлі дня, усвідомлюючи, що він явно старший від мене, як мінімум на років п’ять, а може і більше. Темне волосся, елегантна зачіска, діловий стиль в одязі, наче на якісь переговори прийшов і ця показна ввічливість та стриманість на обличчі - ця фірмова маска з вищого світу. Зараз в ньому нічого не видає людину, яка буде вдиратись посеред ночі в чужий сад заради побачення. Дивлячись на нього в нинішньому обліку, навіть припустити подібне неможливо, але ж це все було!

- Ельвіра. – голос батька нарешті допоміг відірватись від цих розглядань і роздумів та глянути вже на нього. – Ти, мабуть, пам’ятаєш... – вказує на нього і я вдруге прилипаю до його очей намагаючись зрозуміти, що тут відбувається.

Тепер усмішка цього таємничого незнайомця стала ще ширшою та зухвалою, оскільки він добре розуміє, що я його взагалі не запам’ятала з тієї першої зустрічі, коли нас знайомили. Явно потішається.

- Денис, - промовляє тим традиційним проникливим голосом після короткої паузи та взявши мою руку схиляється і цілує. Як в якомусь фільмі про тих різних стародавніх лордів, графів, графинь і тому подібних персонажів.

Ледь очі не закотила до неба. Що він творить?! Невже так ще роблять? Переводжу розгублений погляд на батька, здається, він також здивований, хоч і старається не показувати цього. І тут раптово згадую, як він повідомив, що нового знайомства я вже не забуду. Так, це безумовно залишиться в пам’яті, він постарався.

- Ельвіра, - голос батька змушує трохи опам’ятатись, відірвавшись від роздумів, а цей залицяльник вже випрямився, але так і не відпускає руки. – Денис просить мого дозволу зустрічатись з тобою?

Знову вражено переводжу погляд на цього нічного залицяльника, високо піднявши брови від здивування. Той вже не усміхається, а дивиться якось так проникливо, наче бажає прочитати думки...

- Ельвіра.

Батько сьогодні в ударі, рятує доньку кожної миті. Вкотре глянула на нього, він продовжив:

- Я мушу рахуватись з твоєю думкою, ти вже доросла. Приймаєш пропозицію чи ні?

Звичайно, я нажахана цим всім. Це що так прийнято? Просити у батька дозволу зустрічатись з донькою?! Чи він це спеціально робить щоб збентежити мене і змусити більше «не забувати». Але відповідь вже давно готова.

- Я згодна, - промовляю здивувавшись звучанню свого голосу.

Враження наче в якомусь РАЦСі, навіть відчуття невідворотності з’явилось. А він же дійсно говорив, що тепер я не зможу від нього відмовитись...

Раптом Денис відпускає мою руку і звертається до батька:

- З вашого дозволу, ми прогуляємось садом, здається, там є прекрасна альтанка...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше