Розділ 37

Стас
Ситуація ще гірша ніж я думав, адже коли запитав у охоронця на в’їзді чи Ельвіра вдома, той навіть повідомив її точне місцезнаходження - в саду в альтанці займається малюванням. Невже над нею встановили аж настільки тотальне спостереження, контролюючи навіть пересування цією територією? Аж стражденно зітхнув, адже це все через мою непоміркованість.

Знаходжу ту альтанку, та підійшовши ближче помічаю всередині її. На величезному круглому столі розкладені листки з малюнками, якісь олівці і ще там щось..., коротше все для малювання. Дівчина схилилась над тим столом, майже лягла на нього. В навушниках. Явно слухає щось веселе, адже навіть тихенько підспівує. На голові знову якась дивна зачіска, майже як тоді при першій нашій зустрічі. Вгледівшись зрозумів, що вона просто замотала волосся сколовши його олівцем, оскільки той стирчить зверху наче шпичак. На обличчя знову впали ті неслухняні прядки, та Еля настільки захопилася, що навіть не звертає уваги на них. Як же вона любить це малювання... Обіперся на одвірок, спостерігаючи за нею. Така прекрасна, життєрадісна. Про що я раніше думав? Як можна було її відпустити?

Раптом піднімає голову і зустрічається з моїм поглядом. Навіть здригнулася, коли усвідомила, хто перервав її самотність та швидко випрямилась, знявши навушники.

- Хто тебе сюди впустив? – запитує не приховуючи обурення і злісно кидає олівець, яким щойно так завзято малювала.

- Твій батько дозволив. – спокійно відповідаю і продовжую її розглядати.

- Він не міг тобі цього дозволити! – впевнено говорить і з острахом роззирається навколо. Мабуть, боїться ще більше ускладнити ситуацію.

- Вибач, за все, - показово розвів руками. - Ти страждаєш через мої необдумані вчинки.

- Чому це? – наче дивується.

- Твій батько повідомив, що ти відтепер під домашнім арештом.

Показово закотила очі. Здається, вона ще більше змінилась...

- Я доросла і вже давно повнолітня, можу йти куди завгодно, якщо того забажаю. – впевнено повідомляє, потім сідає на лавку та продовжує: - Те, що він вирішив запрошувати всіх вчителів сюди для занять зі мною, тільки полегшило справу, оскільки не потрібно їздити до них, це береже мій час. Саме тому і не протестувала, проти такого рішення.

Ну так, ця дівчина явно вміє знаходити позитив в будь-якій ситуації, я ж так само вчиняю... Навіть звеселила мене. Та мене ще дещо турбувало.

- Еля, як твій... цей... відреагував на все?

Глянула на мене так, наче я запитував про якусь нісенітницю.

- Денис віднісся до всього з розумінням.

Обдивляюсь її, намагаючись знайти хоч якийсь натяк на обман і не знаходжу. Або вона так уміло навчилась приховувати емоції, або цей Денис дійсно якийсь ненормальний. Як можна було не змусити мене відповісти за подібний вчинок? Я б такого йому не подарував. Невже він справді такий ангел, яким вона його тут «малює»? Чи не хоче розповідати правди?

- Еля, я серйозно запитую. Якщо він щось сказав чи зробив, не приховуй цього...

- Знову бавишся в благородність? – фиркнула.

- Ігри давно позаду, тепер все серйозно. – повідомляю і підходжу ближче, майже впритул. – Я створив тобі ці проблеми, тому мушу все владнати.

Вона позирає на мене якось підозріливо з-під лоба і видно, що вже придивляється шляхи до відступу. Впевнено міг сказати, що дівчина не бажає бути тут зі мною наодинці. Сідаю біля неї важко видихаючи.

- Стас, що тобі потрібно? – запитує з явним роздратуванням.

Хоч зовні вона залишилась такою як і була, проте змінилась повністю, тепер вже впевнився остаточно. Характер, манери, поведінка – помінялось все. Хоча, можливо, вона тільки змінила відношення до мене... тому так і здається.

- Відповідай. – клацнула пальцями перед обличчям, вивівши з роздумів.

- Потрібна ти. – помічаю, що вона одразу помінялась на лиці. – Хочу все повернути і прошу тебе вибачити. Ладен все зробити задля цього.

- Колись я була тебе негідна, що змінилось тепер? – запитує і злісно свердлить карими очима.

- Еля, я ніколи так не говорив. – говорю втомлено. Як тепер їй все пояснити?

- Ні, в тебе був вибір, але ж ти вибрав іншу. З якої причини? Що змінилось зараз? – пішла в наступ. -  Я тобі скажу що - тепер я стала тобі рівнею в очах суспільства. Ти ж тільки за його правилами живеш, керуєшся цими приписами, а не велінням серця чи розуму.

- Еля, не верзи дурниць! Мені байдуже те суспільство і його думки, так завжди було! Я жив тільки почуттям обов’язку і це найбільша моя помилка. Тепер нарешті звільнився від нього, зрікся абсолютно всього, схаменувся. Ти постійно була для мене ідеалом, але я не мав права на тебе. Те, що я тоді говорив, і що відчував в ті хвилини - взагалі протилежні речі.

Нахмурила брови і байдужим тоном запитала:

- Чому саме зараз Стас? Тільки сьогодні зрозумів, що я тобі потрібна? ... Дуже вигідно!

- Ні, я зрозумів це ще в ту мить коли ти йшла від мене. – вдруге важко видихаю, оскільки цю розмову легкою ніяк не назвеш, завжди важко визнавати помилки.

- Чому ж не зупинив?

- Ще не усвідомлював, що без тебе мені взагалі нічого не потрібно. Нема спокою, сенс втрачено. Не знав, що далі буде ще гірше... не знав, що це почуття вміє повільно і безжально вбивати кожен день, кожну секунду, як якась невиліковна недуга і з часом стає тільки гірше.

Вона мовчала, просто дивилась взагалі без емоцій, потім самим спокійним і навіть холодним тоном промовила:

- Пізно. Занадто пізно для такої раптової віри в кохання і несподіваного прозріння.  І я тобі вже не вірю. Все залишилось в минулому, там в тому твоєму будинку. Ми там вбили це почуття, знищили спільними зусиллями все, що було і могло бути. Тому лікуйся і продовжуй далі сам, як це зробила я. Більше не дам гратися з собою.

- Еля, це ж не були ігри. Завжди боровся сам з собою. Ти постійно була мені необхідна, сама це добре знаєш, адже ти це усвідомила ще тоді, а я не дослухався...