Врятуй мене ще раз

Розділ 39

Донечко, не дайвай страхам псувати твоє життя, оскільки вони живуть лиш в підсвідомості. Якщо колись чогось боятимешся, завжди уявляй мене поруч, ти ж пам’ятаєш я твій Ангел-Охоронець, постійно огортаю тебе своїми крилами, оберігаючи від негараздів.

Мама поруч з тобою...

P.S. Сьогодні ти почуєш мене в мелодійних переливах солов’їної пісні.

Ельвіра
- Ти мусиш туди піти! – категорично повідомив батько.

Навіть зажмурилась від безвиході. Як же мені все набридло! Дістали ці різні вказівки і цей їхній вищий світ в цілому. Тут же немає нічого нормального, людського. Вони всі тільки те і роблять, що шукають собі жертву, яку гнобитимуть, мабуть, тільки для того і ходять на всі ці заходи щоб пліткувати. Ну так, а чим їм ще займатись? Зітхаю і розплющую очі.

Крізь прочинене вікно легенько повіває теплий літній вітерець, колишучи фіранку. З саду долинають співи якогось птаства, десь вдалечині заливається треллю соловей. Ніс приємно лоскочуть пахощі різноманітних трав та квітів, насаджені попід вікнами будинку. Ця вся літня симфонія, яку так щедро дарує природа, навіть допомагає трохи примиритись з життям, або хоча б дає змогу ненадовго відволіктись від всього.

Зупиняю погляд на маминій фотокартці, це додає сил. Набираю у легені побільше повітря, такий прийом також непогано допомагає. Згадую обличчя няні і її теплі обійми з яких вона мене відпустила всього декілька годин тому і от я вже знову тут в цій кімнаті, яка так і не може стати мені надійним сховком від усіх проблем та перед батьком, який вкотре вирішив повчити життю.

- Сумуєш за нею. – він навіть не питав, лиш прослідкував за поглядом.

Підходить ближче до тумбочки і бере мамин портрет в руки. Чомусь в ці секунди подумала про фоторамку, якась вона занадто блякла, мабуть, потрібно купити щось красивіше і вишуканіше, що краще пасуватиме маминому обличчю.

- Вона хотіла, щоб я тебе захищав від усього і усіх, нікому не давав скривдити, але в мене не виходить. – розпачливо говорить вдивляючись в фотокартку. – Я не розумію як правильно з тобою поводитись. Можливо, якби я знав тебе змалечку, було б якось простіше...

Батько перевів погляд на мене, та підійшовши, присів поруч. Так і тримає мамине фото. Ми обоє втупились в нього очима. Ось вона, та сімейна ідилія на яку ми можемо розраховувати – всі разом. Якби вона була з нами, наскільки б простіше було.

- Що б ти їй зараз сказала? – тихо запитує батько і продовжує вдивлятись у фото.

- Пригорнулася б до неї і повідала, що мені страшно... щоб вона мене міцно обійняла. А потім сказала б, що люблю також до безкінечності...

Він повернувся до мене, але я продовжувала вдивлятись у фотокартку. Несподівано обійняв.

- Але вона тут, вона з нами. – шепочу вдивляючись затуманеним поглядом як відблискує темний ґудзик його сорочки прямо перед моїм носом. – Мама писала, що завжди буде поруч і знайти її можна кругом, навіть в обіймах рідної людини.

Він відкладає в бік фото і міцно стискує вже обома руками, так відчайдушно, наче, дійсно хоче захистити від усього світу. І я почуваюсь в цілковитій безпеці навіть заплющила очі. Дійсно під захистом.

- Еля, я так боюся зробити невірний крок, – зізнається тихо, - відповідаю за тебе перед нею, тому не маю права на помилку.

- Ти ж її кохав. – я навіть не запитувала.

- Так. – відповідає півголосом.

- Тоді чому? – він знав, що я запитую, не могла говорити в голос про те, що він відвів їй таку роль.

- Одружився ще до нашої зустрічі, адже так було потрібно. Якби ж вона з’явилась в моєму житті раніше, все склалось би інакше і зараз ми б тут сиділи втрьох...

Завжди можна все змінити було б лише бажання... Але не стала це говорити, однаково слова вже зайві, нічого не повернути, мама живе тільки в серці і душі...

- Еля, ти ж розумієш, що ми мусимо з’явитись на тому святкуванні. – повідомляє випустивши мене з обіймів. Наступну фразу говорить вже зі злістю: – Я не можу заткнути їм всім роти, вони однаково пліткують.

Я навіть завмерла. Важко видихає і продовжує:

- Він до мене заявлявся, - мовчки втупилась в нього поглядом, почав пояснювати, - молодший син Власенка. Сказав, що допомагав тобі з пошуками. Ти його вже давно знаєш, так?

Мовчки киваю. Хіба ще щось можна добавити?

- Здається, він непоганий, а як нахабно увірвався... тільки ж взагалі не вміє користуватися головою! Не думає про наслідки і таке витворяє.

Мої очі розширились від батькових слів. Що це може значити? Ще декілька днів назад лютував, хотів змусити Стаса відповісти за все, а сьогодні... Як на це все реагувати?!

- Еля, я мушу тебе берегти і захищати від всього, зрозумій. – раптом знову увімкнув той самий фірмовий начальницький тон.

- Я все розумію. – відповідаю якось приречено і на цьому нашу розмову перериває дзвінок мобільного. Батько ніколи з ним не розлучається.

***   ***   ***

І от знову я в повній бойовій готовності: сукня, макіяж, зачіска... але це зовсім не приносить задоволення. Я ж ніколи і не хотіла такого життя. Переводжу погляд на сусіднє сидіння автомобіля, відмічаючи, що мій супутник також явно не радіє цьому. Взагалі став якийсь відчужений і байдужий після дивного інциденту на весіллі, якась протилежність того, ким він був спочатку. Наче йому це все набридло і він просто терпить. Мабуть, моя поведінка зробила його таким. А це ж він ще не знає всієї правди... Зітхаю, чим привертаю його увагу. Знову помилка, оскільки тепер свердлить мене тим підозріливо-допитливим поглядом. Вдруге ледь не зітхаю вже від відчаю.

Хотілось сховатись від цих його пильних видивлянь. Здається, навіть вжалась у сидіння. Зухвало хмикнув і на його обличчі з’явилось щось на кшталт усмішки.

- Знову бажаєш мені щось повідомити? – запитує вкрадливо, навіть прищурився.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше