Врятуй мене ще раз

Розділ 40

Донечко, найбільший біль ми можемо завдати лиш тим людям, які дійсно нас люблять, оскільки всім  іншим до нас байдуже. Тому спілкуючись з дорогими серцю людьми, завжди будь поміркованою - найглибші рани залишають саме необдумані слова.

Мама поруч з тобою...

P.S. Сьогодні я прийду до тебе мерехтінням крихітних світлячків в темряві.

Ельвіра
Щасливих батьків оточили гості, а мене несказанно порадувало те, що їх зовсім мало. Погляд одразу прикувала до себе дівчинка на руках у Сема. Така мила в тій рожевій сукенці з оборочками, ще й радіє всім, від цього її ангельського вигляду хочеться несвідомо усміхатись. Навіть почала уявляти свою дочку... Цікаво, Денис любить дітей? Несподівано усвідомлюю, що зовсім нічого не знаю про нього. Якісь в нас неправильні стосунки, чи може це норма в цьому новому для мене середовищі?

- Еля, ми з тобою повинні стати подругами. –  вириває мене з роздумів Ліна своєю несподіваною заявою.

Усвідомлюю, що якийсь час стою з дивною усмішкою розглядаючи її доньку. Схаменулась, перевівши погляд на цю матусю.

- Ми з тобою дуже схожі, тому обов’язково мусимо подружитись. - направляє свою чарівливу усмішку на мого супутника і продовжує: - Денис, я украду Ельвіру.

Він навіть не пробував протестувати, лиш розглядав її підозріливо, а потім потішно прищурився. Збоку здавалось, що ці двоє вели якийсь дивний діалог прямо очима і Дениса щось в цьому веселило. Якісь однаково цікаві...

Ліна задоволено відірвала погляд від нього, схопила мене під руку і відвела в бік. Почала розповідати про себе, про життя в цілому, засипала різними питаннями, коротше впевнила, що дійсно хоче дружити. Звичайно, я раділа такому розвитку подій, тепер хоч подругу матиму в цьому їхньому дивному світі. Тим більше вона мені дуже сподобалась, така щира і відкрита, зовсім немає тієї зверхності і показової ввічливості, що в усіх інших. Ця дівчина розважала мене і здавалось, навіть забула, що має доньку, лиш коли остання почала капризувати на руках у батька, повернулась до своєї родини.

Невдовзі всіх запросили до столу. Сиділа поруч з Денисом, але очима декілька разів підсвідомо шукала Стаса, який до речі, вже був без своєї Ренати, наче непомітно дивилась, але мій супутник однаково хмурився. Після вечері всі знову почали розбиватись на невеличкі групи. Саме в тій метушні, офіціант непомітно і передав мені скручену в трубочку записку. Стою з розширеними очима, потайки ховаючи отримане послання в сумку.  Нічого не зрозуміла, хоча знала ким підписано. Ці записки від таємного друга перестали з’являтись коли почала зустрічатись з Денисом. Хоч і не була впевнена, що їх надсилає він, але надіялась. Тепер вже і не знаю, що думати, хоча...

- Еля, ходімо я покажу тобі кімнату своєї донечки, - раптом заявляє моя нова подруга, з’явившись нізвідкіля і з захопленням додає: - Ти маєш побачити там все!

- Нам з Денисом вже час повертатись, - починаю гарячково шукати якісь відмовки, дивлюся на свого супутника, відчайдушно бажаючи його підтримки.

- Йди, поїдемо пізніше. Етикет не дозволяє зробити це зараз. – спокійно промовляє той, від кого я чекала допомоги, продовжуючи свердлити холоднокровним поглядом.

Навіть не повірила, уважно вгледівшись в обличчя з докором. При чому тут взагалі етикет? Хоча в його правилах дійсно є щось подібне. Денис же все чудово розуміє, що там, куди вона мене кличе, явно чекатиме Стас, оскільки його ніде не видно, чому ж добровільно відпускає? Це німе переглядання між нами перервала Ліна. Схопила мене за руку і потягла від нього, дорогою взяла на руки цю маленьку Єву і повела далі. А в мене перед очима досі стояв той спокійний, незворушний погляд. Може хоче перевірити наскільки мені можна довіряти? Інакше як це пояснити?

- Ти ж розумієш, чому я тебе сюди привела? – раптом хитро усміхнулась Ліна, зупинившись перед якоюсь кімнатою. Враз стала серйозною і вдумливо додала: – Вам необхідно поговорити. Я колись теж тікала від свого щастя і це ні до чого хорошого не привело, добре хоч одумалась.

Дівчинка на її руках міцно затисла в кулачку поділ сукні і скривилась наче планувала заплакати.

- Він тебе тут чекає, - вказує на двері.

Дивлюсь на неї так, наче вона зрадниця, не поспішаю заходити. Я дійсно не хочу з ним говорити, навіщо змушують?

– Ти чого? Не з’їсть він тебе. Вам потрібно поговорити. – продовжує переконувати, а дівчинка тим часом вже починає плакати. – Йди до нього, я завтра приїду, порозмовляємо.

І вона пішла, зникла в іншій кімнаті, а я стою біля входу і ніяк не наважусь відчинити ці двері в минуле. Хоча можна і не заходити, а повернутись до Дениса і поїхати нарешті додому, але рука вже потяглась до ручки, наче живе своїм життям ні з чим не рахуючись і через якусь мить я міцно зачиняла ці двері за собою, зустрівшись з майже блакитними очима, погляд яких підсвідомо постійно ловила.

- Навіщо тобі це? – втомлено запитую, притулившись спиною до дверей.

- Про що ти мрієш?

- Що?!- нахмурилась, намагаючись щось зрозуміти. – Ти для цього змусив Ліну мене сюди притягти?

Зухвало підходить майже впритул, а я вже не знаю куди подітись. Починаю жалкувати, що не повернулась і все ж увійшла в ці двері. Витягаю руки, показуючи щоб тримався на відстані. Мій несподіваний жест змусив його хитро усміхнутись.

- Боїшся знаходитись так близько від мене? – веселиться.

Зібравши всі сили, злісно відштовхую від себе і швидко відходжу від дверей в глиб кімнати. Знову мої дії викликали в нього усмішку.

- І чого ти добиваєшся, Стас? – запитую не приховуючи роздратування. – Я ж тобі чітко повідомила - ти давно в минулому, вороття нема. Все. Навіщо даремно маніпулювати людьми навколо, змушуючи виконувати ці пусті примхи?!

Знову починає підходити ближче, похапцем роззираюсь, вкотре картаючи себе за таку дурість. Раптом не витримую і з острахом повідомляю:




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше