Розділ 41

Донечко, будь-яка  людська залежність – смертна, тому при бажанні її можна подолати, тільки от часто душа не бажає перемагати тіло і в житті тобі доведеться в цьому впевнитись не раз. Деякі залежності залишаються з нами назавжди, оскільки наше серце не бажає боротися з ними. Можливо так і породжується вічне...
Мама поруч з тобою...

 P.S. Сьогодні шукай мене в духмяних пахощах улюблених квітів.

Ельвіра
Тримаю в руках цю дивну записку, яку мені напередодні потайки вручив офіціант, та не можу нічого збагнути. Вкотре перечитую:

«Так не вистачає твоєї ангельської усмішки... Прошу, подаруй її мені. Потіш хоч цим...
Таємний друг.»

Значить він там був. Це хтось, хто був і на першому моєму рауті і вчора. Може все ж Денис? Адже він так сміливо відпустив з Ліною... Знову запитання, на які немає відповідей. Набридла вже ця невідомість.

Перевела погляд на величезного ведмедя, якого він мені подарував на день народження, змусивши пройти всі ті випробування. А ще ж десь книга є... навіть не читала її. Де шукати розгадку і чи потрібно це взагалі? Зітхаю. Знову цей «друг» все заплутав.

Від роздумів відволік стук в двері. Навіть здригнулась, похапцем запхнула записку в стос малюнків на столі і на порозі кімнати несподівано вималювалася Ліна, хитро усміхаючись.

- Уявляєш, - почала вона з якимсь легким обуренням, - цей ваш охоронець, взагалі ошалів, не хотів пропускати мене сюди! Довелось пригрозити, спочатку йому, а потім і домробітниці, яка також почала щось там протестувати. Та вона і не здогадувалася з ким зв'язалась, - переможно усміхається, - коли зрозуміла, що я не здамся, навіть до тебе провела. У вас тут все настільки суворо!

Гостя швидко обвела поглядом кімнату з якимсь захопленням, хоча тут нема нічого аж настільки цікавого.

Не встигла я опам’ятатись від її несподіваної появи, як вона вже всілась навпроти на стілець і з зацікавленим виглядом чекала моїх зізнань. В цю мить їй тільки попкорну не вистачало. Реально складалось враження, що прийшла в кіно і очікує побачити та почути щось грандіозне та неперевершене.

- Розповідай мені всі подробиці, - говорить по-змовницьки, весело усміхаючись.
І що вона планує почути?! Ця її поведінка і взагалі несподівана поява вибила мене з колії, я ж роздумувала над записками. Але добре, що прийшла, спробую привести до тями.

- Ліна, ми зі Стасом не можемо бути разом, все залишилось в минулому. - намагаюсь переконати, але по шаленому блиску її очей бачу, що не дуже виходить. – Не слід нам влаштовувати ці типу «таємні» зустрічі. Ми чужі одне одному. – а той блиск з очей однаково не зникає, доводиться продовжувати більш завзято: - В мене є Денис, він мій хлопець і я його не кину.

Вже доводи закінчились, а ця нова подруга однаково дивиться тим самим хитрим поглядом, наче їй відомо щось таке, про що не знаю я. І чому так приглядається?

- Це все дуже цікаво, - спокійно протягла вона, вигадливо усміхнувшись, - але ти дечого не сказала...

Щось цей дивний підозріливий вигляд починав мене лякати все більше.

- І чого ж? – спробувала додати голосу впевненості.

Її усмішка стала ще ширшою. Обіперлась на спинку стільця, продовжила мене розглядати наче під мікроскопом, точно як той Денис, тільки він підозріливо зиркає, а ця – хитро.

Не квапиться з відповіддю, а я тим часом дивлюсь їй в очі і усвідомлюю, що дівчина точно щось замислила, і саме в ці секунди вже вибудовує якісь дикі плани, інакше і бути не могло... От що вона надумала?

- Забула додати, що кохаєш і жити без нього не можеш. – повідомляє загадково.

Так, ця нова подруга змушує мене подивитись правді у вічі.

- Кохання з’явиться згодом, ми лиш недавно почали зустрічатись. – поспішила запевнити, нехай більше нічого не фантазує. Хоча все неправда, він сам не бажає цього, рекомендував не закохуватись з якихось незрозумілих причин, наче це почуття хтось колись міг контролювати. Дивний такий...

- Ні, - знову хитра усмішка, ще й цей всезнаючий вираз... – Воно вже живе... тільки ти не на того дивишся...

Це навіть не натяки! І як її тепер переконати?!

- Не вигадуй, Ліна, ти зовсім мене не знаєш. Чому вирішила, що в мене є почуття до Стаса? Він в минулому.

Ні, ну ця вигадлива усмішка так і не сходить з її лиця, вона не планує дослухатись до моїх слів, пропускає їх повз.

- Повір, я тебе знаю більше за будь-кого, оскільки ми з тобою схожі. – мовить спокійно зиркнувши на тумбочку з маминим фото. Якусь мить роздумує, а потім переводить погляд на мене і вже напутливо повідомляє: – Не обманюй себе, не повторюй моїх помилок, не будь такою впертою. – знову робить паузу і переможно заявляє: - Якби нічого не відчувала, не зайшла б у ті двері вчора - ти вже там зробила вибір.

І знову я під прицілом її темних очей, і цей погляд зараз став пронизливим та підозріливим, наче вона вміє читати душу. Захотілось сховатись. Але не варто давати надію, ще побіжить до того Стаса з новою інформацією.

- Ліна, якщо хочеш бути мені подругою, більше не чіпатимеш цю тему. – навіть зітхаю та впевнено продовжую: - І ти помиляєшся, в мене немає ніяких почуттів до Стаса.

- Купідон ніколи не помиляється. - повідомляє загадково чим викликає непідробний подив.

Що вона верзе, які Купідони?! Дійсно якась дивна! Знову свердлить тим поглядом. Потім в очах з’являється вже несамовитий блиск, який явно нічого хорошого мені не пророкує.

- Де зараз твій батько?

О Боже, що вона замислила?! Для чого він їй? Навіть примружилась. Ця нова подруга однозначно небезпечна, її ж нічим неможливо переконати. Глянула на наручний годинник і зітхнувши повідомляю:

- На фабриці, в нього там якісь важливі справи, повинен був ще зранку їхати.

Однаково її вже не зупинити, чітко ж бачу, що не відступиться від задуманого. Ще б знати, що вона там таке замислила... Тепер залишається надіятись лиш на розсудливість батька, оскільки те як ця дівчина вигадливо дивилась загрожувало мені новими сюрпризами.