Розділ 43

Донечко, полум’я може зігріти в найлютіший мороз, подарувавши тепло, але так само може і знищити, спаливши дотла, варто наблизитись до нього занадто близько. В житті діє той самий принцип, тому наближаючись до вогню, завжди будь обачною.
Мама поруч з тобою...

P.S. Сьогодні я навідаюсь до тебе гомоном лісової пісні.

Ельвіра
- Це жарт?! – все ще вірю, хоча дивлячись на нього, ефемерна надія поволі вмирає. Він дійсно зараз мене викрадає і просто везе в невідомому напрямку.

Згадую про мобільний. Потрібно кликати когось на допомогу. Швидко дістаю з задньої кишені джинсів та пробую похапцем розблокувати, швидко метикуючи кому б такому зателефонувати, щоб менше проблем потім мати.

Через мить мій телефон опиняється у нього в руках, навіть не помітила як блискавично його вихопив, але ще якась коротка мить і той вже полетів на дорогу, Стас його просто викинув опустивши скло. В мене шок. Дістає свій телефон і відправляє туди ж. Реально ошалів! Отепер він дійсно в моїй уяві виглядав як той маніяк з фільму жахів.

Почувся характерний звук. Навіть двері заблокував. Наче я вже настільки безрозсудна, щоб відчиняти їх на швидкості і вистрибувати! Зовсім ненормальний. Навіть зиркнула на нього з подивом.

- Ти хоч усвідомлюєш, що зараз робиш? Подумай про наслідки. – пробую привести до тями, але бачу, що все марно.

О Боже, він зовсім не думає про те, що буде. А буде катастрофа, в цьому я вже і не сумнівалась. Батько це все так не залишить, про Дениса взагалі мовчу, його реакцію якраз-то і найважче передбачити, адже він дуже дивний, підозріливий і від нього нічого не приховаєш.

Оце з’їздила на зустріч з таємним другом! Так і не дізналась хто він, зате потрапила в... полон. Навіть очі прикрила від розпачу. Що за безрозсудність?!

Ще декілька разів пробувала достукатись до його здорового глузду, але все марно. І телефон викинув... Що він собі думає? На що надіється?

Притулилась лобом до бокового скла. Від цього сонця вже нема порятунку, навіть кондиціонер не дуже допомагає. Помічаю, що він звернув з головної магістралі в сторону якогось села. О Боже, куди він мене везе?

Повз нас почали проноситись сільські невеликі хатини, якісь садки, навіть зустріли череду корів, з пастухом. Минувши те село, він виїхав на ґрунтову дорогу і тут я відчула як неспокій гризе серце, оскільки навкруги були одні поля, а попереду на горизонті виднівся ліс, причому той ліс був кругом і Стас явно віз мене десь туди в його глиб.

Можливо, мені це все навіть сподобалось би, якби не такі обставини. Взагалі-то я люблю природу, але як правило, добровільно погоджуюсь на подібні прогулянки.

Відмічаю, що краєвид знову змінився, оскільки минувши ті безкраї поля вже в’їхали в ліс. Тепер розпечений на сонці метал автомобіля почав потроху охолоджуватися в затінку дерев. Боже, про що я думаю?! Одразу перемикаюсь на основну проблему.

- Стас, куди ти мене везеш? Це вже не смішно! – пробую вкотре привести до тями.

- Ніхто і не буде сміятися. – повідомляє зухвало і обпалює переможним поглядом. – Вважай це романтичною поїздкою, або цікавою пригодою. Ти ж зі мною - нічого не бійся.

- От саме через це і варто боятись! – випалюю не думаючи.

Безтурботно хмикнув, потім одразу посерйознішав.

- Еля, зі мною ти в безпеці, я для тебе не загроза і ти це добре знаєш. Ніколи не заподію шкоди тій, кого кохаю. - прозвучала впевнена заява.

Не заподіє він шкоди! А як тоді це все назвати? Кохає...

Стражденно примружуюсь, опановуючи себе, оскільки почуття вже виходять з-під контролю. Зосереджуюсь на розгляданні краєвидів, поки автомобіль плавно розкачується, по цій лісовій дорозі, змушуючи триматись за дверну ручку.

Нарешті зупинився біля якоїсь дивної хатини, потопаючої в ялинках та бур'янах, прямо посеред лісу і тут явно немає ніяких зручностей. Ну так, тут же навіть натяку на електрику не видно, оскільки ліній електропередач посеред лісу бути не може. Явно якийсь привал лісника. Жах! Тут напевне і води нема, адже колодязя також не видно. Чи може десь там є в цих хащах...? І як він взагалі дізнався про цю хату? Краще б не знав!

Від безнадії навіть захотілось схопитись за голову, затуливши долонями очі, як діти роблять коли їм страшно, або просто коли бажають заховатись, оскільки вважають, що так їх ніхто не бачитиме. Це саме такий випадок.

Стас, відстібнувши ремінь безпеки, з хитрою усмішкою забирає з собою ключі та виходить. Я ж однаково не вмію водити, чого так радіти! Хоча навіть жаль, було б повчально поїхати звідси, залишивши його тут в цих заростях, без будь-якого натяку на цивілізацію.

Виходжу злісно хлопнувши дверима, хоч цим дошкулю. Пробую розім’яти ноги, приглядаючись до навколишньої природи. Ліс не може не манити, вдихаю це насичене киснем чисте повітря, розуміючи, що тут найкраще ховатись від спеки. Якби ж не ця вся ситуація, я б насолоджувалась...

Навіть захотілось заплющити очі і прислухатись до шелестіння вітру в кронах дерев, вслухатись в спів птахів, звуки різних цвіркунів. Це могло б бути справжнє розслаблення і єднання з природою, якби не потрібно було повертатись до реальності. Вдихаю ще раз, набираючись сил та розплющую очі. Стас тим часом вже відмикає багажник.

- Ну все, викрадення відбулось, а тепер поїхали назад! - повідомляю впевнено, вкотре примружившись від відчаю, коли погляд зупинився на цьому старому, оброслому бур’янами та кущами помешканні.

Виглянув з-за відкритого багажника, підозріливо прищурившись, наче я верзла якісь нісенітниці. Придивився та кинувши ті справи підходить до мене майже в притул. Розглядає якусь мить, наче в мене роги з’явились, потім спокійно повідомляє:

- Все тільки починається, я не для того тебе викрадав, щоб одразу відвезти назад.

Так, це я вже вкотре зрозуміла. Але не стану наче покірна вівця тут чекати, поки цей вовк надумає погравшись, поласувати мною. Сама виберусь звідси! Сміливо розвертаюсь.