Розділ 48

Донечко, ти - моя казкова принцеса, тому колись обов’язково зустрінеш свого принца, який стане для тебе помічником і захисником, замінить і мене, і взагалі всіх. Серце впізнає його серед тисяч, кожного разу трепетатиме як вперше, а душа несамовито вириватиметься на волю, наче дика птаха, та тільки воля ота, завжди буде в його обіймах...

Мама поруч з тобою...

P.S. Сьогодні я навідаюсь хурделицею і кружитиму навколо тебе, огортаючи любов'ю.

Ельвіра
Вкотре перечитую  записку, принесену листоношею:

«Пропоную спробу №2. Адреса і час, як завжди, вказані на візитівці в конверті. Обіцяю, не пожалкуєш.
P.S. А усмішка в тебе дійсно ангельська... дякую за неї!
Таємний друг.»

Набридло гадати... Ще й ці різні натяки на усмішку... Хто це, які цілі переслідує, чому проявляє такий підвищений інтерес, навіщо захищав тоді на тому першому прийомі та, що йому взагалі потрібно від мене?

Знову призначив зустріч в дивному місці - закинута фабрика, промисловий район, тільки вже чомусь ввечері, наче більше немає де зустрітись. І що робити? Згадую, які почуття в мене викликала минула така поїздка і та моторошна будівля, а о такій годині там, мабуть, взагалі страхітливо. Але однаково мушу їхати, потрібно розставити крапки.

Добре хоч батько зняв всі заборони на пересування. Взагалі після останніх подій ми з ним стали набагато ближчими. Все пояснив, а я зрозуміла, оскільки давно розгледів те, що ретельно ховала в далеких закутках серця, боявся, що зроблю помилку. Хоча без Ліни він би не наважився діяти, це вона наш головний герой.

Сумувати сьогодні не доводилось, оскільки цілий день розважали викладачі, змінюючи один одного, що чудово відволікало від тривожних думок. Здається, з такими темпами посиленого навчання, мені не буде, що робити в університеті.

Стас телефонував протягом дня декілька разів, пропонував кудись піти ввечері разом, та я не погодилась, причину не називала, він і не запитував, не хочеться починати все з обману. Бажання зустрітись з ним дуже велике, вже встигла засумувати, але спочатку мушу все з'ясувати, а він однаково нікуди від мене не втече.

Під’їжджаючи до тієї будівлі, адреса якої була вказана у візитівці, водій знову нервово зиркав на мене, чудово пам’ятаючи чим подібна поїздка обернулось минулого разу. Звичайно, батько все знав, тому історія закінчилась для нього добре, але заодно і повчально, адже не вслідкував за мною. Тому коли автомобіль зупинився він одразу повідомив, що не відпустить саму. Сперечатися не стала, оскільки вдивляючись в вечірні сутінки було добряче моторошно. Навіть відвідала думка швидко повертатись і не спокушати долю. Взагалі все занадто дивно, зустріч невідомо з ким у присмерку, та ще й в цій закинутій будівлі. І хто скаже після цього, що я адекватна? Вже й сама сумніваюсь. Адреналіну не вистачає чи здорового глузду? 

Так і завмерла біля відчинених дверцят автомобіля, вдихаючи вечірню прохолоду з присмаком небезпеки, все більше схиляючись до думки повернутись назад і забути, ігнорувати цього "друга".

- Еля, ну в тебе дійсно немає того інстинкту самозбереження, постійно мені це доводиш! - чую неподалік цей рідний серцю голос, а потім з’являється і він.

Одразу кидаюсь в обійми. Всі страхи забуті, він поруч, а значить вже нічого не злякає. Як же я мріяла про цю зустріч цілий день.

– Але я однаково радий, що ти тут. – шепоче міцно притискуючи до себе.

- Стоп! Не зрозуміла... – зиркаю розгублено, придивляючись до його обличчя в цих сутінках. – Це ти таємний друг?

- Так... - загадково усміхається. -  Довелось стати ним, допомагати тобі, розважати і навіть дивувати. Не міг  покинути назовсім, хотів підтримувати, здалеку спостерігати, приглядати. Якби ти довірилася мені і розповіла про ці записки, одразу б зізнався, але ти мовчала, тому і продовжив, але обіцяю, що навчу тебе довіряти мені знову, адже саме я свідомо і знищив цю довіру. – робить паузу і весело продовжує: – Ти ж не даєш ведмедику сумувати? Спеціально вибрав такого великого, щоб могла обіймати його замість мене...

- Але ж це неможливо... - я все ще не могла повірити. - Тебе не було тоді, коли віддали першу записку. Як?

- Рената. - наче нахмурився згадуючи. – Зателефонувала, повідомила, що я її зганьбив, Марк розповів своїм друзям про те все і... В неї тоді стільки емоцій було, навіть хотілось побачити вираз обличчя, завжди ж все приховує.

Навіть не стрималась і пустила смішок, згадуючи ту байдужість з якою ця дівчина не розлучається.

- А що потім було?

- Довелось одразу їхати туди і змусити Марка виправити ситуацію. Хоч це і не дуже допомогло, адже чутки вже почали розповзатись. Тоді і з'явилась ця ідея з таємним другом, хотів хоч так підтримати тебе. Написав записку і передав офіціантом.

- Виходить, ти спеціально призначив зустріч минулого разу щоб мене викрасти? – запитую вражено, хоча вже і сама знаю відповідь.

- Я мусив достукатись до тебе, переконати послухатися серце, усвідомити, що ті почуття продовжують там жити, вони нікуди не зникають. Ти ж не хотіла цього визнавати. Не міг допустити, щоб ти залишалася з ним, повторюючи мою помилку, адже це був неправильний шлях, бо так як я, тебе ніхто не берегтиме і не кохатиме.

Намагаюсь усвідомити нову інформацію, потопаючи в обіймах. Звичайно, це порадувало, оскільки він, як виявилось, завжди був десь поряд, наче ніколи і не покидав. Взагалі складалось враження, що ми і не розлучались, все ніби так, як і колись, тільки він вже нарешті мій - тільки мій. Все-таки виявляється, Стас - головний герой мого життя, а не випадковий персонаж, як я намагалася себе переконати, хоча ж в глибині душі завжди відчувала, що його ніхто і ніколи не замінить.

Раптом згадую куди він змусив мене приїхати, переборюючи страх.

- А чому саме тут? Невже не було кращого місця для зустрічі?