Глава 14 Врятуй мене від темряви

Глава 14

Врятуй мене від темряви

«...Що стосується до найменування Серафимів, то воно ясно показує … їхню гарячковість та швидкість, їхню палку, постійну, неослабну та неухильну стрімкість, — також їхню здатність дійсно зводити нижчих в горішні, пробуджувати та запалювати їх до подібного жару …світло подібну та просвітлювальну силу їх, яка проганяє та нищить будь-яке затьмарення…».

     Гучним уривчастим звуком зачинилися за нами двері. Слідом вирвався відчайдушний крик Пана, його ж самого запакувала магія Мойр, стримала від подальшого переслідування. Він волав, ніби помирав від тяжких ран, і його ревіння у прямому сенсі слова збило нас з ніг. Ми впали на коліна та закрили вуха долонями.

     Мить і все вщухнуло. Мені стало тепло, наче денне сонце прокинулося та огортало гарячими променями. Я відкрила очі. Був погожий літній день. Навкруги селяни займалися своїми денними справами. Я знала їх в обличчя.

     Пахощі липи носилися в повітрі та розвивалися широкими медовими хвилями. Навколо родинне поле. Щасливий батько з матір’ю трималися за руки. Батько любо проводив долонею по колоссю пшениці. Дві маленькі дівчинки, одна рудоволоса, як мати, інша білява, як батько, радісно сміються випереджаючи одна одну.

    Сцена сімейного щастя та безмежного спокою була моїм особистим таємним спогадом минулого життя. Мама помахала мені, тій, яка стояла на колінах затуляючи вуха і показала рукою в бік Ріки.

     Вода покрилася бульбашками, закипаючи від внутрішнього вогню. Пекло вивергнуло першу істоту у моїй подобі – ламію. Вона повзла у бік дівчат, відкриваючи потворну пащу.

     Я – Пітьма, перша істота, що поклала початок усьому жаху в якому живуть люди донині. І лише той хто почав, міг все припинити.

- Підіймайся, Полю, швидше!!!! – кричав Вадим. Він щосили намагався підняти мене. Похапцем я бігла за ним, поки ми не дісталися храму.

- Хто - небудь, будь ласка, відчиніть! – щосили благала я. Вадим з усієї сили барабанив у двері. Ми чули метушню, всередині точно хтось був.

     Тим часом лунали інші, надприродні звуки позаду нас. Істоти, шкіра яких обвуглилася під сутінковим сонцем, намагалися підступитися до воріт. Вони падали на коліна і повзли. Обгоріли тіла… Деяким вдалося дістатися сходинок, але далі їх не пускала якась сила. Та, в яку вірили тутешні віряни.

     У той момент і я вірувала та молилася.

     Врешті ми почули глухий звук за дверима, а потім чиєсь важке падіння. Двері храму відімкнулися. З пітьми на нас дивилися позамежні очі невідомого Всесвіту. Спочатку я не впізнала його, - Саву. Наш аутичний друг весь час знаходився у храмі, його доглядальниця монахиня Зінаїда перелякано виглядала із-за плеча. На підлозі, як лантух, у зовсім незугарній позі розтягнувся помічник жерця Максим. Довго не копирсаючись при вході, ми протиснулися всередину храму. Зінаїда, здається, нас не впізнала, наче перебувала у шоковому стані. Все хрестилася та зиркала недобре.

- Він не хотів відкривати. А я почув тебе. - Сава по-дитячому помацав моє волосся. Стовідсотково у нього був приступ. То він мав силу дорослого чоловіка, то був як маленька дитинка. А іноді, як у той момент, і те та інше водночас.

- Дякую тобі. Ви тут самі? – проте відповіді не знадобилося, блискавка спалахнула виводячи з пітьми храму переполоханих людей. Вони перелякано тулилися один до одного. Скоро, зовсім скоро їм судилося торувати шлях мертвих.

     Жодне з вікон храму не було зачинено фіранками й гроза витанцьовувала крізь них, показуючи диких істот за вікном і бродячих мертвих наречених.

     Я промокла до рубчика, з голови стікали тонюсінькі цівки холодної дощової води. Ми дуже змерзли. Сава хапав мене за руку.

- Ти будеш моєю мамою?

- Так любий, - щелепу зводило так, що аж зуби цокотіли, - за хвилинку. Тут є ковдра?

- Є.

- Принеси, будь ласочка.

- А потім будеш мамою?

- Так, буду.

     Ми перезирнулися з Вадимом. Що робити далі, ніхто не знав. Ні, теоретично ми розуміли, які повинні бути наші дії, але без Іллі скидалися на блудну отару без чабана.

     Буря досягла свого апогею. Дощ несамовито бив дах старенького храму. Вітер знаходив щілини та зі свистом проникав у середину будівлі. При кожному такому звуку люди охали та збентежено озиралися. Блискавка щохвилини зазирали у вікна, під бій грому здригалася підлога.

     Ніхто не намагався проникнути до храму, що хоч трохи, але ж тішило. Якийсь чоловік сидів біля вікна. Він підглядав за вулицею і робив коментар щонайменшій дрібниці, яку міг виглядіти. Так ми знали, що мерці блукають навколо.

     Сава спав на лавці, підклавши руки під щоку. Хоч йому і було за двадцять, виглядав як мале дитя. Я ніжно провела долонею по його жорсткому волоссю.