Глава 1 Звичайні справи

Частина І

Глава 1

Звичайні справи

     Ти відчував коли-небудь запах смерті? Це неприємний підступний сморід. Спочатку він з’являється, як вісник, що смерть поруч. Вона ховається по кутках, у темряві, в сутінках. Тоді її не помітно. Ось вона нетерпляче тупотить ногами на краю тіні, чекаючи захід сонця. Не може втриматися, клацає потворними зубами, так-так, потворними, адже у смерті не має нічого романтичного. Її щелепу зводить від бажання вхопити щось живе, тепле. Висмоктати життя до останньої краплі, вгамувати свою спрагу. Ходімо, я покажу вам, де вона ховалася.

    На цій вулиці я жила. Вдень тут був жвавий рух машин. Обабіч дороги, що розділяла будинки, розташувалися невеличкі двоповерхівки. Вулиця настільки вузька, що люди, які жили у будинках навпроти, могли детально роздивитися одне одного. Ходімо.

     Перед сутінками всі зачиняли вікна, нервово, поспіхом. Ось продуктовий магазин, прокат дисків, тютюнова крамниця. Проходимо оптику, біля неї двері, заколочені хрест-навхрест. Колись це були жилі приміщення, але зараз і там пусто. Обшарпані стіни, відпала подекуди частинами цегла. Однак, можливо, саме у таких місцях смерть ховає своїх темних слуг, коли панує день.

     Таких занедбаних дверей більшало з кожним роком.

   Я завжди спізнювалася додому, знайомі спантеличено дивилися на мене, махали рукою та похапцем зачиняли вікна. У той день, коли все почалось, я поверталася додому майже у сутінках. Мій будинок знаходився у кінці вулиці. Це єдина багатоповерхівка навкруги. Колись її побудували із сірих бетонних блоків. І зараз, на фоні попелястого неба, вона виглядала вкрай убого. Чому нікому в голову не прийшло будувати якісь там кольорові будинки? Ні, всі вони свинцевого кольору, темні, буденні. Мої думи перервало цокання. Смерть випустила своїх псів. Замість лап у них копита і вони відстукують останні хвилини життя. Туп – туп – туп. Я ледве встигаю заскочити у парадну. Черговий лається, але впускає мене і швидко, із грюкотінням зачиняє металеві засуви. Я лечу на сьомий поверх. Кожен проліт наче шанс залишитися в живих. Здається, що за кожним поворотом ховається істота. Серце стукає у вухах. Звук ключа відлунює на весь пустий під'їзд. Як же гучно! Мені вважається, що позаду мене хтось йде. На кожному поверху є ліфтова шахта, за нею сміттєпровід. Хтось там ховається. Здається звідусіль йдуть по мене мерці, поласувати плоттю.

     Все, я у себе в оселі. Миттю роблю чотири повороти ключем. Щось важко гупнуло о двері із тієї сторони. Не сьогодні смердючі пси. Смерть запізнилася. Двері зачинені. Вікна замкнені. Денна біганина закінчилася. Приготування завершені. Я готова зустріти ніч. Мені страшно до чортиків, адже сьогодні вночі я залишилася сама. З одного боку - це добре. Якщо станеться так, що ці потвори прорвуться в мій будинок, то нехай більше ніхто не загине. Я навіть дихала тихо. Практично нечутно пересувалася по темній квартирі. Світло включати було заборонено, щоб не привертати зайвої уваги.

     Мені чувся нерозбірливий шум за вікном. Я притулилася вухом до холодного скла і намагалася прислухатись. Сталеві засуви давали ілюзію безпеки, але крізь них, звісно, нічого не було видно. Що там відбувається в темряві? Я розчула шарудіння. За звуком не можна визначити, що конкретно це було, але дихати стало важко. Шум був десь близько моїх вікон, а я живу на сьомому поверсі. Щось заповзло по стіні та зупинилося ніби навпроти мого вікна, отже - навпроти мене. Я чула скреготання кіготь по сталі. З протилежного боку знаходилося щось. ЩОСЬ, що могло заповзти по гладенькій бетонній стіні вгору і зависнути у повітрі. Уява малювала таке, від чого мені стало холодно, крапельки поту котилися по спині. У руках я затиснула ліхтарик. У разі чого він мене мало як врятує. А от пістолет, що лежав на столі, можливо. Інтуїтивно відчувала, що істота за вікном чітко чує мене. Варто зробити щонайменший рух як .... Різкий гуркіт вирвав мене з ціпеніння. Я відскочила у бік  столика і повалилася на підлогу. Долонями вдарилася по поверхні стола, не з першого разу вдалося вхопити пістолет. Мені було настільки страшно, що зрадницькі пальці ніяк не хотіли згинатися на держалні рушниці. Істота билася об засув із несамовитою силою. Якщо вона вирве його, у мене залишається скло – Абсолютне. Ніби непробивне, або, принаймні, не відразу.

     Мені здалося майнула вічність, перш ніж стало тихо. Різко. Одразу. Неприродно.

    Підвестися виявилося проблематично, ноги не хотіли слухатися. Довго стояла з пістолетом у руці. Прислухалася до кожного шарудіння і звуку. Вилаяв себе подумки за те, що відмовила друзям переночувати у них. На ватних ногах ледве дійшла до кімнати. Закрила двері на засув. Була не в змозі дійти до ліжка (та і хіба можна було лягти, коли за вікном на мене полюють). Тут я не відчувала себе в безпеці. Але іншого виходу не було. Губи пересохли, горло стиснуло. Я все ще міцно тримала у руках пістолет, а спиною підперла двері. Так і простою до світанку, може присяду, в ногах правди не має.

     Хоча було зовсім темно, я подивилася на стіну коло ліжка. Не потрібно було світло аби бачити, що там. Подумки я передивлялася світлини на ній. На великій - вся моя сім'я, з десяток менше - мої друзі. З однієї з них на мене дивилася немолода пара моїх колишніх сусідів. За їх спиною стояли я та їхній син Сава. Ми кривлялися. Це подружжя було в шлюбі майже 20 років, вони мали єдиного аутичного сина. На цій фотографії вони виглядали веселими та безтурботними - на перший погляд, але в очах оселилася безвихідь. Я не знала, що в день, коли був зроблений цей знімок, вони  вирішили піти з життя. Що змусило їх таке зробити та кинути напризволяще своє несамостійне дитя? По суті, ці егоїсти кинули не тільки Саву, а і мене. Адже були для мене майже батьками. У той морозний холодний день я повернулася з роботи майже як настали сутінки. Бігла як навісна. Розуміла, що не встигаю. Тому з розмаху відімкнувши двері своїх сусідів (вони жили на першому поверсі), влетіла у їхню оселю. Було абсолютно тихо. Я крикнула їм щось на зразок вітання і почала лаятися за те, що вони досі не замкнули двері. Але у відповідь лише тиша. Покликала Андрія, Оксану, але мені ніхто не відповів. Я пройшла по довгому осиротілому коридору, зайшла до спальні. Білосніжний шифоновий тюль колихався від зимового вітру, вікна всі були відчинені навстіж. На ліжку мирно лежали мої сусіди, біля їх ніг з опущеною головою сидів Сава.