Глава 2

Глава 2

Той чоловік…

     Знаєте, мабуть, кожна дівчина  мріє про принца. Тільки певний час формує свої уявлення про такого парубка. Взагалі, спитаєте ви, кому вони принци потрібні? Самі ж далеко не принцеси. Еге ж? Однак. 

     Колись це був лицар у сліпучих обладунках; потім смуглястий красень, м’язи котрого більше за звивин мозку; ще пізніше принцом став блідий худорлявий парубок із лев'ячою чуприною, а зараз? Який він, ідеальний чоловік? У кожної свій, але є для них одна спільна і головна якість нашого сьогодення - вміння захищати. Моїм принцом став сусід. Ось скажіть мені, чому я раніше його не помічала? Він так довго ходив зо мною, мені це лестило, але... Тільки коли навчився жити без мене, я схаменулася.

     Вадим завжди захищав мене, чи то дворовий пес, або парубок на підпитку. Згодом ми почали зустрічатися. Я від нудьги, він через давнє кохання до мене.

     Пам’ятаю один літній день, віяло спекою. Ми вкотре намагалися розібратися у наших відносинах. Він був злим, але намагався тримати себе у шорах. Мої подруги стояли біля входу в парк. Вони вирішили дочекатися мене, щоб піти далі гуляти. Як і я, дівчата не сприймали серйозно наші стосутнки з Вадимом.

      До них почав чіплятися п’яний бецман. Бозна звідки з’явившись. Вадим не вагаючись ані хвилини пішов на їх захист. Хоча, мені здалося, що він просто хотів зігнати на тому легеневі свій гнів. Замість цього отримав міцно на горіхи. Але мені запам’яталась одна його фраза: "Ці дівчати зі мною. Я відповідаю за них." І відповідав завжди. Чому тільки зараз я це зрозуміла?!

     Після того ми все ж таки розійшлися. Він поїхав. Так хотів забути мене, що змінив усе у своєму житті. І ось, шість місяців назад Вадим повернувся. Ми не бачилися сім років! Він переїхав жити у свою квартиру, в мій будинок. Не вірилося, що ми сусіди, знов. Я відчувала його присутність крізь стіни, свята правда! Спочатку бачилися мимохідь коло будинку, і завжди моє серце тьохкало, мов у школярки. Я опановувала себе і робила байдужий вигляд, хоча, ви ж розумієте, що долоні пітніли?

     А потім, Вадим почав часто приходити до нас у гості. Одного разу доброхіть узявся лагодити замок та скоро став постійним, а головне, бажаним гостем у нашій оселі. Звісно, я пов’язувала його відвідини зо мною. Вадим охоче пив каву, мружачись та щулячись од уваги, залицявся до Дарини. Жах! Я так його ревнувала. Повірте, я взагалі з цим почуттям не була знайома, тоді ж - воно їло мене.

     Дарина - моя найліпша подруга та сусідка по квартирі. Але у той момент, коли вона грайливо опускала вії та лагідно посміхалася Вадимові, мені хотілося розбити щось об її гарну голівоньку. Взагалі то, моя подруга була дуже приваблива. Вона мала великі карі очі та волосся таке чорне, що хотілося постійно його торкатися. Вадим сидів у кріслі та безсоромно роздивлявся її. І здається, йому подобалося те, що він бачив: великі груди, чуйні губи. А я милувалася ним. Він мав низький, майже оксамитовий тембр голосу, кожна його репліка була ніби музика. Мені хотілося, щоб Вадим говорив вічно.

    - Дякую панянки, мені вже час. - Вадим підвівся. Він був просто гігантського зросту.

    - Зараз приберу чашки й проведу тебе. - сказала Дарина. Поки вона поралася, Вадим підійшов до мене.

    - Чого сумна така?

    - Я? Ні, все гаразд.

     Він загадково посміхнувся і провів рукою по моїй щоці.

    - Ти ніби думками десь далеко, у тебе все гаразд? - від його дотику в мене перехопило дихання. У мене все гаразд, коли ти поруч.

    - Так. Все добре.

    - Пішли?

     Подруга взяла до рук светра. Куди вона його проводжає, на восьмий поверх? Я знала, що Дарині кортить покурити у під’їзді, адже вдома я забороняла, і все одно, сердилася неймовірно. Коли за ними зачинилися двері, я пішла у свою кімнату, з-під ліжка дістала коробку. В ній лежало багато всякого дорогого серцю мотлоху, у тому числі одне особливе фото: на ньому Вадим обіймав мене міцно, я сміялася. Тоді я була найголовнішою людиною в його житті, а він - у моєму. Тільки це я зрозуміла дуже пізно, здається. У той момент я вирішила остаточно поновити відносини. Стріпнувшись від думки, що Дарини вже довго не має, я взяла до рук ліхтарика та вийшла з квартири.

    Двері сутужно прочинилися, лице обдало страхітливим вечірнім холодом. Вже майже настали сутінки. В під’їзді було тихо. Вітер свистів крізь щілини в старих стінах. Я почула якесь шарудіння за ліфтом. Зробивши пару кроків, остовпіла. Безвільно опустила руку долу, ліхтарик з глухим стуком вдарився об підлогу та покотився до ніг Вадима. Уявлення про щасливе возз’єднання з колишнім хлопцем у лобовому зіткненні наскочило на реальність: він і моя подруга разом, у вирії взаємної пристрасті. Вадим міцно обіймав її стан, цілував, а я знала, які спокусливі ці поцілунки! Вони настільки були захоплені одне одним, що і не почули, як я вийшла до них. Але звук від ліхтарика, який впав, рвучко висмикнув їх до реальності. Вони обоє підстрибнули від несподіванки. Яку палітру почуттів можна було прочитати на їх обличчях! На Дарининому - страх і зніяковілість. На Вадимовому теж страх. А потім вираз обличчя змінився на якесь незрозуміле для мене почуття. Очі були засліплені пристрастю, але він якось зухвало на мене дивився.