Глава 4 Окрема сповідальня для кожного

Глава 4

Окрема сповідальна для кожного

Я хотів би бути з тобою. Дихати. Відчувати.

Наповнити себе тобою. Осягнути. Знати тебе, чути, жити в тобі.

Я, як та хвиля, що б’ється о скелю. Я лише вода, що хоче огорнути тебе повністю, поглинути.

З силою залишаю на тобі сліди, що швидко випарюються на сонці. Бо воно теж бажає тебе.

Але ти залишаєшся скелею. А я лише водою, що хоче до тебе, але самого лише бажання замало.

Мене не вистачає, щоб вийти за межі й діяти.

Я хочу…

                                                                                                                                                 Стародавній апокриф

     У той час, коли день не змагався з ніччю й потвори ще не прокинулися, у далекій країні, що звалася Великим Халіфатом жив каліф Рамдан. Гарний, сильний, владний. І покохала його звичайна служниця. Кохання щире, тихе, плекала у своєму серці. Але ж служниця мала право стати лише коханкою халіфа. І вона чудово це розуміла, а опоганювати таке чисте почуття, вона не сміла. Тому, стала писати листи халіфу. Вони були такими чистими, сердечними, що не залишили байдужим навіть мужнього правителя. З часом, він став чекати з нетерпінням цих листів. Радів, мов дитина. Залишався один, щоб наповнитися тим солодом та теплом, що випромінювали ці листи. Завдяки ним, він зміг побачити і себе, і все навкруги, по-іншому. Халіф став мудріше, тому що, та жінка, казала, що він такий. Чоловік став уважніше, бо вона запевняла його в цьому. Він став розсудливішим, щоб вона не розчаровувалася в ньому. Він вже кохав її, через листи. Рамдан сповнився рішучості знайти ту, що наповнювала його енергією, рушійною силою до кращих змін. Невідомо від чого, він вирішив, що це одна з його дружин – Аллудра. Прекрасна молода дівчина, що віднедавна проживала в гаремі. Він огорнув її увагою, був ніжним та уважним. Невпевнена Аллудра почала розквітати. Вона танцювала для свого халіфа найвідвертіші танці, співала, чарувала, ставало тою, ким він її бачив. Все це спостерігала сором’язлива служниця. З відчаю, вона обірвала своє життя жорсткою мотузкою.

     Халіф більше не отримував листів. Спочатку, він подумав, що Аллудра припинила писати через те, що вони дуже зблизилися. Згодом, каліф Рамдан почав сумувати. Він усвідомив, що Аллудра зовсім не така, яку він її собі уявляв. Халіф зрозумів, що штучно наділив її всіма тими якостями, якими хотів. Нав’язав їх дружині й сам повірив в це. Без тих натхнених листів, він втрачав свою внутрішню силу. Став неуважним та байдужим до дружини, через таке його ставлення й Аллудра почала марніти. Халіф став замкнутим та суворим. Його більше не надихало кохання жінки, про існування якої він навіть і не підозрював, про смерть якої він й не знав. А на тому місті, де було поховано служницю, виріс бузок, найдивнішого біло-рожевого кольору. Навіть після смерті, служниця розквітла, бо вона дарувала всесвіт без меж.

     До чого це я. Розумієш, кохання буває різним. Аллудра кохала халіфа, правда. І він кохав її, деякий час. Але що з того, якщо те кохання було невиразне, як морозний ранок. А кохання служниці було сповнене сили, могутньої енергії натхнення. Воно не спустошувало, а наповнювало, давало життя. От і я хочу кохати так. Бути коханою. Не перетікати з одного стану в інше, а абсолютно бути в тому коханні. Не хочу чути, що любов то страждання, біль, щастя та всі інші епітети, які можливо підібрати.

     Я хочу л ю б и т и. Я прагну бути коханою. Без меж.

- Нумо, хутчіше! Я місця собі не знайду до завтра. – Я брехала, нагло. Я хотіла, щоб Вадим залишився, побути з ним наодинці. Принаймні, на нього я сердилася менше, ніж на подругу. А може всередині мене вже співала та Пані, що іменується жіночим Суперництвом. І вона хотіла позмагатися з іншою. Що я пропоную?! В ту мить, я думала, знаєш, ой наразі мала намір тобі збрехати. Хотіла сказати, що дуже кортіло дізнатися, що з Дариною. Вся така збентежена за найліпшу подругу. Відсотків на двадцять – це правда. І не потрібно мене засуджувати, хоча, можливо, якби хтось струснув мене тоді, типу, агов дівчино, що ти робиш?! Але… ми були лише двоє…

     Так от, хочу бути відвертою з тобою, тому слухай далі. Вадим зайшов. Звісно, хто б сумнівався, еге ж?

     Миттю глянула на себе в дзеркало, не заважало б причесатися. Моє неслухняне руде волосся безладно розсипалося на плечах. І кофтинку потрібно було б переодягти, цей чорний пуловер знав і кращі часи.

     Мовчки ми зробили всі приготування й умостилися на софу. Я запалила свічку. Всяк намагалася не звертати увагу на допитливий погляд Вадима. Скоріш, він намагався прочитати щось на моєму обличчі, німе питання так і застигло в його очах. Я ігнорувала це. Лице - цеглина.

- Розповідай. – Якомога спокійніше спитала я. Руки тремтіли.

- Даринка, помила підлогу перед тим, як закрити кафе. Згадала, що сумку залишила у підсобці, хотіла швидко пробігтися по слизькій підлозі, щоб не залишити слідів та гепнулася. Легкий струс, і ногу зламала.