Частина ІІ Глава 1 Свято осіннього рівнодення. День перший

Частина ІІ

Глава 1

Свято осіннього рівнодення. День перший

     Перша частина моєї розповіді закінчено, у підсумку, можу сказати наступне: я ні чорта не розуміла, що коїлося у моєму житті. Стосунки з найліпшою подругою лише погіршувалися; хлопець моєї мрії став зовсім не моїм хлопцем, а так і залишився лише в мріях. Я, як огидно згадувати, цілувалася з Ігорем, який тепер робив занадто ображений вигляд, кинув мені типу: ти мене продинамила. З’ява войовничої маленької роми з її лячними передбаченнями, якийсь там Стево, прости Господи, зовсім з’їхав з глузду, приплентався у Вежу та видавав себе за Вартового. Здається його психічний розлад заразний, бо я почала бачити дивні, страшні речі. Мені стало здаватися, що мене переслідує химерний Вартовий. І єдиний, хто в цьому балагані був, як світло у віконці – Ілля. Доволі дивний, проте світло.

    Після нашої дружньої вечері пройшов тиждень. Дарина весь час знаходилася вдома на лікарняному, тягала за собою ногу у яскраво рожевому гіпсі та постійно реготала, мабуть, це побічний ефект від знеболювального. Я працювала цілими днями, а ввечері удавала, що дуже стомилася. Подруга не заперечувала, нам обом не хотілося ні про що балакати. Все й так було ясно, як білий день. Що обговорювати? Вадим – її хлопець, вона має серйозні наміри і пожертвує дружбою, якщо буде потрібно.

     Вадима ж ми не бачили цілий тиждень, бо він був на роботі. Він, як і годиться доброму хлопцеві, працював патрульним, захищав людей, боронив порядок. Не можливо передати всі почуття буквами й от тут, я замріяно зітхаю.

     У п’ятницю, коли ми збирали речі для поїздки, я спитала Дарину, чи вирішили вони питання переїзду, подруга лише роздратовано грюкнула дверима і більше зі мною не говорила. Мене обурила така реакція і я пішла до неї, щоб з’ясувати, якого дідька з нею відбувається, а вона мені запропонувала піти на ті букви, які повинні принести задоволення, але не проходять цензуру. Дарина наполегливо рекомендували обрати ті букви в Ігоря, або ж у когось іншого, тільки не сміти говорити про її Вадима. Грубо, звісно. Я принижено пішла далі збиратися.

     На ці вихідні припадало одне з чотирьох свят, яке нам дозволялося проводити й, звісно, на яке так всі чекали. Свято осіннього рівнодення в цьому році відмічали 23 вересня. Особливістю гуляння було те, що день дорівнював ночі. Тобто у нас було цілих 12 годин світла, замість звичних 10, а взимку і то менше.

     В цей раз нам пощастило забронювати заздалегідь номера в Печерному Місті. Це місто, і декілька ще, проводили свято за всіма звичаями, це завжди було цікаво. Звісно, такі традиції, як стрибання через вогонь вночі, довелося змінити та пригати вдень. Не таке ефектне завершення, але ж, іншого ми й не мали.

   Сьогодні, Печерне Місто радо та привітно зустрічало гостей. Воно простиралося уздовж схилу Теракотової гори. Свою назву, вона отримала через червонувато-брунатний колір. Теракотова гора, із західного краю, була пронизана наскрізь печерами: маленькими й великими, глибокими та не дуже, загадковими та моторошними. Ціле місто розташовувалося на цих пустих чорних зіницях гори, і, о диво, тут не було жодної істоти. Казали, вся справа у воді Холодної ріки, що омивала південний схил. Різкий та похилий укіс ніби попереджав, про те, що навіть така краса, може бути небезпечною. На противагу йому, маленькі охайненькі будиночки розсипалися в хаотичному порядку на березі й трохи далі, по схилу гори. Розсип споруд довершував білосніжний двоповерховий храм із коричневою черепицею на самій високій точці. Він мав скляну стелю з дивовижним вітражем на півночі. Поруч із ним стояла цнотлива каплиця. Під її дахом висів дзвін, відлитий з білого золота. Коли яскраво світило сонце, дзвін блищав, а білосніжні стіни храму наче сяяли. Прилеглі таверни були різнобарвні в тон осені. Вона розмалювала дерева і траву в яскраві кольори: жовті, коричневі, червоні, помаранчеві. Деінде затримався і густий зелений колір, все місто відбивалося на поверхні ріки, наче у дзеркалі. Вода у Холодній річці дрімала, від неї йшов дух морозного холоду, навіть влітку. Криштальна чиста, вона зазивала до себе, показуючи, що її дно безпечне. Але купатися було заборонено, лише прогулянки на човнах. Зі сходу розкинулася Галявина Наречених, що простиралася уздовж та закінчувалася густим лісом. Край сповнений містичних легенд та недобрих казок.

    Вересень, зазвичай, був теплим місяцем, але не цього річ. Холод, подібний до листопада, пронизував повітря, наразі з тим, було дуже людно. Гості все приїжджали й приїжджали. Народ поспішав на щорічний ярмарок врожаю. Люди жваво гомоніли біля кав’ярень, відвідували храм, накривали столи. В той час, як ми приїхали, свято якраз набувало обертів. Жерці за допомогою вірян прикрашали храм і прилеглу територію, готувалися проводити священні дійства. Дівчата, одягнені в національні костюми, плели вінки з осінніх квітів, даруючи їх кожному охочому. Парубки в широких шароварах рубали дрова і готували вогнище. Інші в’язали сіно та різні солом’яні фігури. Кожен міг долучитися до будь-якої розваги. Або ж просто погуляти на ярмарку, чи на подвір’ях своїх двориків. Часто – густо люди насолоджувалися їжею та питвом, що лилися рікою протягом всього свята. Це було казкове місто.

     Заїжджий двір «Тихий Притулок» розташовувався майже біля сходинок храму. Не скажу, що ми були аж такими віруючими, але так було спокійніше, наче нас охороняли міцніше. (Хто б знав!) Наші заброньовані кімнати були готові й хоча дорога зайняла в нас близько чотирьох годин, проте ніхто не думав відпочивати. Тому ми нашвидкуруч покидали речі та вийшли на вулицю. Веселий настрій, що наче вірус, літав у повітрі, швидко заражав новоприбулих. Складалося враження, що ти тут давно і не встигав оговтатися, як тримав келих якогось пахучого пива та вітався з незнайомцями, наче з добрими друзями.