Глава 3 Очі страху. День другий

     Казкова ніжна ніч. Я прикута до холодної землі. Моє тіло трясе як у пропасниці, ноги мліють від напруги. Я ледве дихаю. Страх скував. Очі бачать істот. Вони влаштували свій чорний карнавал. В декількох сантиметрів від мого обличчя впали чиїсь нутрощі. Крик десь зліва. Мій рот міцно затиснутий великою чоловічою долонею. Ілля щось шепоче, намагається мене заспокоїти. Я не чую слів. Ми сховалися під візком. Над нами щось копирсається. Сіно падає на землю. Нарешті ця гидота сповзла і волочила бридкий хвіст повз нас. Половина її тіла було зміїним, інша – чоловічою. Шкіра покрита трупними плямами, десь гноїлася і відпадала. На голові замість волосся стирчали в різні боки маленькі вертляві змійки. Такої бридкої потвори я й уявити собі не могла. Жінка-змія тримала в руці чиюсь відірвану голову, з якої ще капала кров. Я проклинала таку місячну ніч. Хто ж міг подумати, що всього - на - всього, декілька годин тому, все було добре? Велетенські змії… Я закрила очі.

                                                            За декілька годин до казкової ночі

     Музичний голос церковного дзвона збудив всіх наступного ранку. Таким чином жерці запрошували до храму. Люди не кваплячись збиралися і рушали почесною ходою до святилища. Я не знаю таких в наш час, які б полюбляли спати, всі, без виключення, намагалися на повну прожити день. Почуття загострилися і бажання жити пульсувало по венах кожного. Можливо, саме через страх темряви й незнання того, скільки тобі відпущено.

     Ніка збудила мене, відкривши важкі ставні.

- Нумо, Фьокла, прокидайся. Тебе чекають великі справи!

- Що? – Я намагалася розплющити повіки, але мені це не вдавалося.

- П’яничка ти моя!

- Ніка, мені зараз не жартів.

- Ага, ти хоч пам’ятаєш, як додому вчора прийшла? Тобто тебе привели. Це мені хазяїн розповів.

- Нічого не знаю і не хочу згадувати. Дідько! Мене Ігор проводжав.

- О, просвітлення! Нумо мізкуй, що було далі? – Ніка відкинула ковдру.

- Що за фігня, Полю? – Я спала в брудному, колись шикарному платті, шлейф наче собаки повідгризали. - Що сталося? – Я не відповіла, а що було говорити? Останнє, що я мій напружений мозок пам’ятав, це дорога до двору. Ігор, щось розповідав мені й осоружно споглядав.

- Вчора, коли ми повернулися, то хазяїн розповів, що тебе, майже непритомну привів хлопець. По опису, схожий на Ігоря. Він провів тебе до кімнати та вийшов. Потрібно його буде розпитати, що з вами сталося дорогою сюди.

- А де ж він сам?

- О, сказав Микиті, що заночує у якоїсь панянки, яку тут зустрів. Одну зі своїх… ти знаєш.

- Зрозуміло, як же болить голова!

- Ой все, не ний, будь ласка. Ми б залюбки потеревенили, але на тебе там чекають, а з огляду на твій зовнішній вигляд, тобі добряче потрібно помитися. Тхне, як від діжки вина.

- Ой, йо, йо! – Передражнила я подругу та попленталася у ванну кімнату. Й справді, тхне наче в льоху валялася. Сьогодні жодної краплини, Поліна!

   Ніка допомогла мені причепуритися. Запозичена у неї сукня була звісно не така, як попередня, але ж не джинси одягати? Довга шифонова спідниця, та тугий мережевий корсет, непогано підійшли мені. Сукня кольору слонової кістки лише яскравіше підкреслила моє стомлене бліде обличчя й темні круги. Сьогодні я не виглядала так гарно як вчора, але мені було байдуже. Якась туга засіла у мене в грудях і я не могла її скинути. Спала я погано. Мені наснилася жінка із дзеркала, всю ніч вона полювала на мене. Кривила свій гнилий рот при спробі прошепотіти якісь незрозумілі слова. Смердючий запах від її плоті набив всі мої легені. Вона не могла виповзти із задзеркалля і намагалася затягнути мене туди. А її гиденькі голівоньки на плечах співали пісеньку: «Тихо у лісі, тільки не спить ведмедик…».

- Ти така бліда. – Ніка наклала мені рум’яна. – До речі, не хочу втручатися не в свою справу, але ви що, з Даринкою не спілкуєтесь? – Я лише важко зітхнула.

- За потребою, переважно.

- Всі помітили.

- І всі знають причину?

- Поль, її важко не знати. Вони так вчора милувалися, фу…

- Все добре. Мені просто потрібно звикнути до цього.

- Нам теж. Я в шоці, якщо чесно. Вони взагалі не дуже пасують одне одному. – Я глянула на подругу і посміхнулася, вона хотіла підтримати мене.

- Дякую тобі.

- Нема за що. Ще я плюнула їм в каву зранку.

- Ніка!

- Жартую. А може і ні.

- Дівчата! Досить збиратися. Ходімо. – Вадим постукав в двері.

- Про вовка промовка. – Шепнула Ніка.

- Ніка, там тебе Микита гукає. Вам потрібно піти раніше та допомогти Саві зібратися.