Глава 7 Могила

Глава 7

Могила 

…А земля була пуста та порожня, і темрява була над безоднею, і Дух Божий ширяв над поверхнею води…

…І сказав Бог: Нехай станеться твердь посеред води, і нехай відділяє вона між водою й водою…

     Серед слів Біблії, головне знайти основні, - Темрява була над Безоднею.

     Ці дві складові Всесвіту - незнайомого, огорнутого абсолютною водою, існували задовго до появи людей або ж когось живого, бо самі були першими істотами.

    Вони не знали нічого, окрім мороку та примітивних істот, що зароджувалися у воді, бо життя існувало безмежно.

    Коли народився День, він став для них сліпучим, вони не спроможні були жити в ньому, а тим паче поруч з новим створінням.

   І Темрява назвав себе Чорнобогом, а Безодня – Ламією, його нареченою.

  Вони не розуміли навіщо Творець породив світло. Воно наводило на них острах.

  Жах незнайомого, неподібного до них розпалив ненависть у серцях.

  Як годиться жінці, Ламія була створінням допитливим (чим і скористується у майбутньому змій), і вона відчувала потребу в пізнанні світла. Потвора видивлялася здалеку, то наближалася, то віддалялася. Зовсім скоро Ламія відчула тепло та усвідомила, що поруч зі світлом вона почвара, але День не цурався її, на його гарному обличчі не було й дещиці відрази. Тоді Безодня вперше наважилася доторкнутися Дня.

  Вона боялася, не розуміла себе, але так, Безодня ніяковіла.

  День прийняв її та в ту мить, коли їх руки торкнулися, стався вибух, народилося життя – Земля. Ламія стала жінкою, День чоловіком, лише Чорнобог залишився собою. Ображений на весь Всесвіт та свого Творця, ненавидів День та готовий за будь яку ціну повернути свою наречену, щоб разом продовжувати сіяти зло у темній безодні відчаю, бо йому так було зручно.

  Як би можна передати декількома словами мої відчуття після розповіді Фіфіки, я б сказала – що за…? Останнє слово ви здогадалися, але ж цензура у текст його не пропустить.

  Відмотаю на годину назад. Після того, як ми зустрілися біля церкви з Фіфікою та Вадимом, з мого боку було б доцільно схопити Фіфіку за горлянку, трясти та вибити хоч якусь інформацію щодо її ненормальної племінниці. Потребувати пояснень, врешті – решт, що значить «Не переймайся, їй це не вперше»? Але ж ні, я слухняно пленталася за Вадимом, він наполягав негайно передягтися. Фіфіка щось там розповідала про останній шанс саме сьогодні відвідати кладовище, бо Вартові його закривають назавжди. А я кивала та мовчки робила все, що вони казали.

   День став погожим. Виглянуло сонечко, вітру не було. Якось по-весняному дихалося, хоч всього - на- всього декілька годин тому погода прозоро натякнула про прихід холодної осені.

   На безтурботно – блакитному небі пухнасті хмаринки обрамляли жовте сонце.

  Саме тому юрба, що важко пленталася у бік кладовища, як в старі часі при похованні, виглядали більш ніж дивно. Люди емоційно виснажені човгали по землі, здіймаючи пил. Всі були схожими на мерців.

    Майнула чорна здогадка, що все оце не просто так.

    Вартові як завжди, безмовні, мляво дивилися на людей, наче щось очікуючи.

    Привітавшись із друзями, мені ледве вдалося заспокоїти їх відвертою брехнею, про недолуге почуття гумору Лялі, тим паче маленька рома мені з цим дуже допомогла, театрально сміючись та виправдовуючи дурненьку племінницю.

    Ніка не вірила мені. Інтуїція подруги завжди робила як той чортів армійський радар – точно та безпомилково. Вона дивилася прямісінько на мене ніби зчитуючи приховану інформацію.

- Добре, - впевнено сказала вона врешті. – тримай коробку, тут наші приготування, мені випав сьомий номер, піду шукати свою пару, а потім, – Ніка міцно стиснула мій лікоть, - ми поговоримо. Без свідків, - вона так сердито подивилася на Фіфіку, що та аж замовкла.

- Зустрінемося пізніше. – погодилась я. Проводжаючи поглядом Ніку, думала, що отак прощаються назавжди.

- Гей, витягуй номер. – Вадим підштовхнув мене до розподільної коробки, що вмостили на невисокому столі перед воротами кладовища.

   Вартові вигадали цю забавку, щоб типу об’єднувати людей. Двом випадав один і той самий номер, що означало спільне прикрашання могили. У такий спосіб віддавали шану померлим, яких не знали зовсім. Серед чужих надгробків ми не зустрічали жодного знайомого ім’я, не бачили світлини, адже надгробні плити стояли тут задовго до нашого народження. Якщо на них і були знімки, такі стерлися та пожовклі, надписи осипалися під впливом часу і не дізнатися, хто саме тут похований.

   Що тут такого важливого, спитаєте ви? Неабияк важливо, відповім я. Мати змогу поховати, а потім відвідувати місце останнього притулку для нас було життєвою необхідністю. Адже наш час диктував свої умови – мертвих спалювали, а прах розвіювали. Де, коли – не знав ніхто. Була людина – нема і крихти спогаду про неї після смерті. Цвинтар, колумбарії – все кануло у небуття.