Глава 12 І просурмив горн

Глава 12

І просурмив горн

- Клята рома! – Ніка намагалася причесатися.

     Микита наспіх закидав речі у валізу.

      Ілля не зводив з мене погляду.

     Я сконфужено підпирала стінку.

- Дідько, Поліна, чого стовбичиш?! Збирайся! – буркотів Микита.

- Мені потрібна хвилинка з тобою, - тихо сказав Ілля, - наодинці.

- Де Вадим?! – схопився Микита. – Най допоміг би!

- Останнього разу я бачила його на кладовищі, перш ніж пити за Фіфікою, де він? – звернулася до Іллі, уникаючи його настирливого погляду.

- Він подався геть.

     Ніка припинила марні спроби розчесати волосся.

- Як так?

     Ілля кивнув у бік коридору, благаючи лише поглядом, про розмову. Я відкрила двері, демонструючи усім своїм виглядом невдоволення.

- Ми на хвилинку.

- А як же Вадим?! Ти мене взагалі чуєш?! – Ніка зі злістю жбурнула гребінець на підлогу, – що з вами відбувається?

      Ми не відповіли. Виникла незручна пауза, яку не помітив Микита.

- Поля не затримуйся, потрібно якомога швидше їхати. У нас не так багато часу до сутінку.

- Я не мала необхідних слів пояснити друзям, що нікуди не збираюся їхати. Стоячи у коридорі уникала дивитися на Іллю, який надто близько підійшов до мене. Від нього солодко пахнуло, такий аромат п’янив голову.

- Відійди від мене.

- Це тебе бентежить?

- Ні, просто ти порушуєш мій особистий простір.

- Так? – і він впритул наблизився до мене. Руки тримав у кишенях. І лише присутністю огортав мене повністю. Він схилився так непристойно близько, що його дихання лоскотало моє обличчя, очі заплющив. Я затримала подих.

- Полю, - його губи вже шукали мої.

- Ми не можемо, ти ж обіцяв Вадимові. – Ілля вдарив кулаком о стіну.

- Я обіцяв йому, так, але і ти не гониш мене.

     Микита вийшов з кімнати, стурбований гупом.

- У вас все гаразд, о, вибачте…

- Що там?! – із-за його плеча визирала Ніка.

- Зайди. Ніка!

- Та що там? – Микита зачинив двері кажучи пошепки до дружини. Ілля все ж відійшов від мене.

- Вадим розкладає вогнища біля причалу в кінці берега. На світанку ти повинна запалити одне з них.

- Потрібно закінчити ту історію що почалася багато століть тому. – він глянув на мене з-під чола.

- Якщо на світанку не загориться жодне з вогнищ, - це буде твій вибір. Ти можеш закінчити все це так, як забажаєш.

 -Невже? Ти даєш мені право вибору?

- Я не хочу.

- Звісно!

- Ні, чекай. Це правда. Я волів, щоб ти була тільки моя. Але ми всі бачили, у що перетворилася жага до тебе.

     Я хотіла йому заліпити вдалий ляпас, але з кімнат поспіхом виходили люди у надії виїхати до настання сутінок. Ті, кому їхати було понад чотири години, залишалися на ніч ще. Ніхто не міг сказати, щоправда, де безпечніше, в дорозі у темряві, чи тут. Але бажання вирватися звідси переважало здоровий глузд, тому майже всі стрибали у машини та чимдуж вдавлювали педаль газу.

- Полю, вибачте, що перериваю, але нам пора. – Микита визирнув з кімнати, соромливо зиркаючи по нам.

- Вони не встигнуть доїхати додому, - сказав Ілля.

- Але їм не можна залишатися тут, ти знаєш, що чекає на тих, хто не виїде.

- Я можу проводити їх в храм, що в сорока кілометрів звідси. Земля там священна, до ранку їм нічого не буде загрожувати.

- А потім?

- Все залежить від того, як закінчиться ніч.

- Еге - гей! Не робіть вигляду ніби нас тут не існує! Полю, ти взагалі мегадивна якась. А ти… - Ніка тримала руки в боки та була схожа на роздратовану кобру, – може вже хтось пояснить мені, за що я позбулася добрячої частини свого волосся?

     Ми переглянулися з Іллею, він знизив плечима ніби говорячи, твої друзі ти й вирішуй, але часу обмаль.

- Зайдемо?

     Микиті було на все те байдуже. Він так і залишився стояти із валізою у руках та рюкзаком на плечах. Невдоволено шикав на дружину. Попри це Ніка не звертала жодної уваги й збентежено дивилася мені в очі, шукаючи там правди.

- Протистояння добра і зла - не нова історія. Прояв цієї боротьби ми можемо знайти у найменших деталях життя. Вибір, який ми робимо, його наслідки, викладають стежку до того врешті кінця, на який ми заслуговуємо. Всі будемо там, де нам судилося.