Глава 2 "Порушений спокій"

Інна

Я займаю свою кімнату, складаю речі у невеличку шафу й знаходжу у ній деякий одяг, який носила ще у сімнадцять років. Яскраві ситцеві сарафани, дбайливо пошиті бабусею й блакитний шовковий халат у великих квітах. Чому час так швидко летить? Наче вчора все було. А насправді минуло десять років. Відчиняю вікно, переодягаюсь у футболку й шорти, і лягаю на ліжко. Кладу голову на велику м’яку подушку й заплющую очі. Після поїздки й емоційного виснаження, миттю засинаю, а коли прокидаюсь бабуся смажить картоплю на вечерю й робить свіжий салат зі своїх овочів. Ми вечеряємо надворі й говоримо про різні дрібниці. Бабуся не змушує мене розповідати про негаразди й причину моїх сліз. Я вдячна їй за це, але хочу бути чесною, тому сама починаю розмову:

— Я пішла від Артема, бо він розпускав руки, — кажу, але на неї не дивлюсь. — Протягом двох років він робив усе, щоб почуття зникли.

— Але ж страждаєш ти не через Артема? — не питає, а стверджує бабуся.

— Ні, — кажу тихо.

— Інколи просто потрібен час. Не тільки тобі, а й тому чоловіку.

— Можливо, — тисну плечима. Не хочу засмучувати бабусю, але я впевнена, що більше ніщо не зведе нас з Дмитром. Гадаю, ми ніколи не зустрінемось. Від цієї думки серце боляче стискається й віддає тупим болем в усі клітинки тіла.

— Ну, а що батьки?

— Та нічого. Все ніяк не зберусь до них в гості.

— А чому батько не заступився за тебе? Не дав негіднику Артему прочуханки за доньку? Щоб знав як розпускати руки, — починає закипати бабуся. Вона в мене дуже хороша й любляча, але характер стальний. — Чи вони не в курсі?

— Я говорила з мамою телефоном, вона шокована почутим. Але, знаючи як вона ставиться до Артема… Я не впевнена, що вона мені повірила, — кажу чесно.

— Твій батько підкаблучник, — робить висновок бабуся й наливає нам чай з заварника.

— Може, мама йому й не сказала.

— Це було зрозуміло давно, — махає рукою. — Я пів року його не бачила, і він зовсім не поспішає дізнатись як живе його матір. А знаєш чому? — питає, а я заперечно хитаю головою.

— Бо я обов’язково йому про це скажу. Де це бачено, щоб чоловіком командувала жінка. Будемо чесними, твоя матір не в захваті від мене. Та ти це й сама прекрасно знаєш.

— Її завжди обурювала твоя прямолінійність.

— Так. І зараз нічого не змінилось. Приїжджають до мене максимум два рази на рік. Навезуть подарунків, які так і стоять у серванті. І все, на цьому наше спілкування закінчується.

— Ти ображаєшся на них?

— Ні, — відповідає одразу. — Кожен сам будує своє життя. Просто не розумію в кого мій Тарас. Його батько був владним і серйозним чоловіком.

— Шкода, що я не знала діда.

— О, він був чудовою людиною. Я жодного разу не пошкодувала, що вийшла за нього заміж.

— А його владний характер не заважав?

— Він щиро кохав мене, люба. Це відчуття я бережу й досі, хоча стара вже думати про таке.

— Ти не стара, — усміхаюсь й торкаюсь її руки. — Гадаєш, людина може змінитись заради почуттів?

— Я впевнена, що саме почуття змінює людей, як би ми не опирались. Якщо пощастило і зустрів свою людину, вже не зможеш думати про когось іншого. Та й не варто. Життя пролітає надто швидко і витрачати його потрібно правильно, щоб у старості згадати приємні моменти. А ти, моя люба онучко, не сумуй. Я впевнена, все налагодиться. От відпочинеш і відчуєш сили рухатись далі. Але куди саме, вирішувати тільки тобі.

Ми говоримо про все на світі. Так легко й невимушено, наче з подругою. Завжди дивувалась бабусиному вмінню все помічати. І мудрості — ніколи не втручатись у мої рішення. Розмова з рідною людиною — дуже дієві ліки проти суму та невпевненості. Через двадцять хвилин ми сміємось від згадки про мої останні канікули, коли бабуся ганяла одного дуже завзятого кавалера, що свистів під вікнами й заважав їй спати. Який чудовий час був. Здавалося, весь світ біля моїх ніг, а попереду тільки успіх. Погано, що батьки не попереджають, що доросле життя — не казка. І доведеться набити безліч ґуль, перш ніж досягти цього самого успіху.

Спати лягаю рано й одразу засинаю. Такого вдома не траплялось. Свіже повітря робить своє діло. Сплю міцно і без сновидінь. Прокидаюсь теж рано, бо не звикла спати до обіду. Бабусі у хаті немає, але на столі стоїть сніданок: теплі оладки, накриті серветкою і заварений чай у чайничку. Так приємно, що не можу стримати усмішку. Виходжу на подвір’я і йду шукати бабусю. Знаходжу на городі, вона збирає огірки й наспівує собі тихенько якусь мелодію.

— Доброго ранку, Катерино Іванівно, — кажу голосно, а вона злякано озирається.

— Інночко, — на обличчі з’являється усмішка, — ти рано прокинулась.

— Та ні. На роботу доводиться вставати раніше.

— А я пам’ятаю як ти спала до обіду. І що б не сталось, розбудити було неможливо.

— Аж не віриться, що був такий час. Діти дарма спішать дорослішати. Потрібно всіх про це попереджати, — підходжу й забираю в неї відро.

Допомагаю принести до літньої кухні і йду снідати. Смак дитинства не зрівняти ні з якими закордонними делікатесами. Прощавай фігура. На таких смачних оладках я точно погладшаю. Після ситного сніданку переодягаюсь у свій улюблений сарафан, пошитий бабусею, й виходжу допомагати. Бабуся консервує огірки і я з задоволенням приймаю в цьому участь. Сидіти й страждати — не вихід. У мене є ціль — забути Дмитра. Оклигати після останніх подій, повернутись до Дніпра й на свою роботу. Не знаю скільки терпітиме мою відсутність Лариса. Може, доведеться шукати нове місце. Не хочу загадувати. Буду просто жити. А коли відчую себе краще, повернусь до міста й спробую розпочати нове життя.

Цілий день ми трудимось і він пролітає непомітно. Втомлена, але задоволена приймаю літній душ й сідаю біля хати, кутаючись в кофту. Після душу трохи прохолодно. Неподалік, біля ставка, співає соловей, поряд на клумбі квітне матіола, зводячи з розуму своїм ароматом, бабуся готується до сну, а мені хочеться прогулятись. Заходжу й попереджаю, що піду до ставка. Помічаю на телефоні повідомлення від Солі й беру його з собою. Щоб не набирати на клавіатурі довге повідомлення, телефоную й одразу чую її голос: