Глава 3 "Подруга"

Інна

— Тобто як, мене? — питаю розгублено. — Хто?

— Артем. Хто ж іще? Дмитро не дає жодних коментарів. Я б на його місці не витримала такої напруги.

— Кожен не витримав би на його місці. І що він говорить? — напружуюсь, бо уявляю, що мій колишній міг про мене сказати. Особливо після зустрічі його чола й моєї каструлі.

— На диво, імені не називає. Але у статті йдеться про те, начебто ти теж постраждала від насилля Рубана.

— Я? — не можу повірити у те, що чую.

— Ти, ти, — підтверджує Соломія. — Я сама шокована, але схоже, у нього план і навряд чи він сам до цього додумався. Не вистачить розуму таке замутити.

— Мені терміново потрібен інтернет, — роблю висновок, бо не зможу спокійно жити, знаючи, що у Дмитра такі проблеми.

— Правильно. Обов’язково почитай, але не втручайся. Ти й так настраждалась через його впертість. От нехай зараз сам і розбирається, — дає настанови подруга і я з нею згодна.

Моя поява може ще більше нашкодити, якщо там настільки все серйозно. Я прощаюсь з Соломією до завтра й сідаю на лавку під вербою. Дивлюсь як сонце зникає за горизонтом і намагаюсь устаткувати у голові інформацію. Впевнена, що Артем отримав від Дмитра за вантаж і я там ні до чого. Але чому Артем згадує мене? На зло Дмитру? Чи є якась інша причина? А може, Соля має рацію і всі ці плітки ретельно сплановані кимось іншим? Адже Артем може бути лише виконавцем. Пригадую його дивні розмови з Петром Леонідовичем. Я майже впевнена, що вони заодно. Але хто ж мені повірить, якщо для Діми я теж зрадниця?

Зітхаю й підводжусь. Схоже, не бачити мені спокою з такими новинами. На вулиці повністю стемніло і знаходитись біля води наодинці вже не здається гарною ідеєю. Поглинена невеселими думками, виходжу з-за дерева й майже зіштовхуюсь й чиєюсь фігурою. Мій голосний крик розноситься на пів села, а у відповідь роздається ще голосніший жіночий писк.

— Вибачте! — говорю перелякано й прикладаю долоні до грудей. — Я злякалась, бо думала, що тут нікого немає.

— Інна? — чую натомість й замовкаю. — Декілька секунд хаотично міркую, хто це, а коли дівчина знімає капюшон з кофти, впізнаю в ній свою подругу Оксану.

— Ксю, це ти?

— Оце так зустріч! — вигукує вона й підходить, щоб обійняти. — Як давно ми не бачились!?

— Десять років минуло, — теж її обіймаю.

— Ти зовсім не змінилась. А голос такий самий, яким був у сімнадцять.

— Так само голосно кричу? — все ще не можу відійти від шоку.

— Ох, бачила б ти своє обличчя. Я сама ледь дуба не врізала, — сміється Оксана. — Не вірю, що це ти, — відсторонюється й роздивляється мене. — У відпустку?

— Ага, майже. А ти? Бабуся казала, що ти переїхала в Дніпро.

— Переїхала, — каже невдоволено. — Та ось, вже два роки живу у матері.

— Сама? — питаю обережно, бо чудово пам’ятаю розповідь бабусі, що Оксана вийшла заміж.

— Три роки сама. Після розлучення намагалась якось устаткуватись у місті. Знімала кімнату у гуртожитку, але не витримала й повернулась.

— Вибач, — кажу засмучено, бо уявляю як їй було тяжко. Я сама зараз переживаю неприємний період у житті.

— Та немає про що говорити. Молода, дурна була. Вискочила заміж одразу після інституту, думала, що він принц на білому коні, а воно виявилось, — задумується на мить, — козлом облізлим. Та, ну його! Ще буду згадувати те чмо. Ходімо присядемо, — бере мене під руку й підводить до лавки. — Кожного вечора сюди приходжу, дихаю свіжим повітрям і жалію себе дурну.

— Не кажи так, — сідаю поряд. — Якби ж то знати все наперед, тоді точно уникнули б неприємностей.

— Ага. Спав з однією козою, а я дурепа не помічала нічого. Дякувати їй, просвітила мене. Надіслала повідомлення, де мій законний чоловік спить на її ліжку.

— Жах, — говорю засмучено.

— Не хочу звалювати на тебе свої проблеми. Розкажи краще, як поживаєш?

— Навіть не знаю, що сказати, — відповідаю розгублено. — Річ у тім, що я теж сама віднедавна.

— Ох, вибач. Я ж не знала, що ти теж в депресії, — говорить засмучено.

— Та не, щоб в депресії, просто… Довго розповідати. Все одразу навалилось, от я і втекла лікувати душевні рани до бабусі.

— Правильно зробила. Тут тихо, спокійно й рідна людина поряд. Я теж приїхала, поплакала у мами на колінах, взяла себе в руки й продовжую жити далі.

— А особисте життя? Два роки — досить великий період.

— Нєа. Не можу. Вони тепер для мене всі зрадники. Навіть дивитись не хочу на протилежну стать. Он тільки з Володькою спілкуюсь.

— З нашим Володькою? — дивуюсь, бо дуже давно не чула про нього новин.

— Так. Він купив хату поряд з батьківським двором й хазяйнує собі, як хоче.

— Як давно ми не бачились, — згадую нашу веселу компанію і тепло розливається тілом.

— А він, до речі, часто згадує про тебе. Особливо той випадок, коли бабуся Катя ганяла його вночі від твоїх вікон.

— Чудовий час був. Безтурботний.

— Так, і компанія у нас була хороша. Може, зберемось якось всі разом?

— Гарна ідея. Я тут надовго, тому тільки за.

— Хоч щось приємне за всю відпуску, бо вити вже готова. Цілими днями на городі, а ввечері якийсь сопливий фільм у мами під боком і спати. Ті фільми у мене вже алергію викликають.

— А де ти працюєш?

— У школі. Я ж вчитель історії. Спочатку пішла у магазин, хотіла спробувати себе у торгівлі, але вистачило мене на два дні. Довелось проситись у школу. Спеціаліста з міста прийняли на ура. У мене ж і досвід є, я працювала у Дніпрі.

— Так дивно. Ми обидві жили у Дніпрі й жодного разу не зустрілись.

— Доросле життя вбило в нас наївність й відчайдушність. Ми стали такими ж роботами, якими колись вважали дорослих, — зітхає й на декілька хвилин повисає тиша.

— Ксю, а в тебе є нормальний інтернет? — порушую мовчанку.

— Звісно, є. Мені по роботі він потрібен. А що?

— Можна я завтра прийду. Мені дещо потрібно прочитати, а мобільний інтернет нічого не завантажує.