Глава 4 "Новини"

Інна

Ми довго сидимо з Оксаною на лавці біля ставка й говоримо. Ділимось своїми життєвими подіями, згадуємо юність і наших друзів. Ми не сумували жодної хвилини. Це зараз село вимирає. Молодь не бажає повертатись й шукає собі кращого життя у містах. Ніхто не бажає переїжджати до села, всі прагнуть жити в міському гармидері. Я виросла у великому промисловому місті, але зараз здається, наче все життя була тут.

Нічна тиша огортає спокоєм. Жаби співають свої веселі мелодії, соловей наспівує щось романтичне, а ми просто мовчимо. У кожної з нас особисте життя зазнало невдачі. Десять років тому ми востаннє сиділи на цій лавці й прощались перед навчальним роком. Я поверталась до міста, а Оксана залишилась вдома. Пройшли роки, і ми знову тут. Розбиті й зраджені. Кожна по-своєму. Що чекає на нас далі — невідомо, але потрібно рухатись. Стояти на одному місці — не вихід.

Потрібно запастись енергією, відпочити від негативу й повертатись до свого життя. Сховатись від самої себе не вийде. Можна приховати свої почуття від інших, але не від себе. Варто змиритись з ними й просто жити далі. Нехай без нього, бо це вибір Дмитра. А я… Я вже не захочу повертатись, навіть якщо колись станеться диво і він передумає. Не зможу знову довіритись й десь глибоко в серці боятись, що одного разу він знову повірить комусь іншому, а не мені.

Повертаємось від ставка, коли на годиннику майже одинадцята. На вулиці трохи прохолодно, але квіткові аромати вартують того, щоб прогулятись вночі. Згадуємо старі добрі часи і я проводжаю Оксану до середини шляху, а потім швидко повертаюсь додому. Ми завжди так робили. Від місця, де ми гуляли компанією, їй далекувато і я, як справжня подруга, ризикувала своєю безпекою, щоб Ксюша не боялась. Усміхаюсь, згадуючи такі приємні миті й заходжу до будинку. Бабуся спить і я теж наслідую її приклад. Після прогулянки засинаю швидко і знову без сновидінь. Мене не будить шум автівок, бо його тут просто немає.

Прокидаюсь рано й довго лежу, прислухаючись до ранкових звуків, які долинають крізь відчинене вікно. У сусідів реве корова, хтось завів бензокосу і з самого рання починає косити, чути навіть бабусин голос. Вона з кимсь говорить у дворі. Підводжусь, накидаю халат й виходжу на вулицю, але нікого немає. Дивно. З ким же тоді вона розмовляла?

— Бабусю? — гукаю, прямуючи за кухню.

— Я тут, — відповідає, підтверджуючи мій правильний напрямок. — Мурко, ну що ж ти оце натворила, а? І що мені з вами робити? — говорить, ще більше дивуючи. Підходжу ближче і розумію на кого вона дивиться, сидячи на дровах, складених за кухнею.

— Ой, які вони гарненькі, — присідаю й простягаю руку, щоб доторкнутись до маленьких пухнастих клубочків.

— Я її три дні шукала. Гадала, що вже не побачу. А вона тут з кошенятами, — бідкається бабуся, але не гнівається. — І що мені робити?

— Потрібно зробити їм житло, покласти щось, щоб зручно було. Які ж вони маленькі, — беру у руки маленький клубочок й притискаю до грудей. Тихо, котику, — обережно гладжу пальцями по спинці, коли кошеня починає нявчати.

— Добре, — погоджується бабуся й підводиться. — Піду знайду коробок і м’яку тканину.

Пів дня я проводжу біля кошенят й активно устатковую їхнє нове житло. Я обожнюю тварин, особливо котів, але вдома батьки не дозволяли тримати. У дорослому віці я просто не мала часу ними займатись, бо йшла на роботу рано, а приходила пізно. Та й Артем не палав бажанням завести котика.
Ще трохи допомагаю бабусі, потім обідаємо разом і, нарешті, вирушаю до Оксани. Зранку у мене були думки не ходити й не читати те, що точно викличе в мені шквал емоцій. Та ближче до обіду я зрозуміла, що не вийде сидіти й не знати, що там відбувається. Я постійно буду думати про це і точно бігтиму ввечері, щоб все-таки подивитись на ті статті.

— Інко! — чую, що мене хтось гукає. Озираюсь назад і бачу Оксану, яка мчить до мене на велосипеді. Зупиняюсь й чекаю, поки доїде.

— Привіт.

— Фух, привіт, — встає й крокує поряд. — Ох і спека. Замахалась я сьогодні.

— Де була?

— Та де я сьогодні тільки не була! З самого ранку сіно гребли на полі, потім зганяла до магазину по хліб, а його ще не привезли. Через годину зганяла ще раз. Потім мама пекла пиріжки, а я, як Червона шапочка, віднесла гостинця бабусі на інший кінець села. Добре, що не пішки й не через ліс.

— Ага. І що ніякий вовк тебе не забрав у свої хащі.

— Ой, де ж їх взяти, тих вовків? Ти тільки подивись який контингент навколо: одружений, бабій, алкоголік, — загинає пальці, ногою притримуючи велосипед.

— Ну контингент особливо не відрізняється від міського. Додай ще тирана, який вважає себе царевичем, — ляпаю і розумію, що видала себе. Оксана співчутливо дивиться на мене, але нічого не говорить. Підходимо до її двору і я відчиняю хвіртку, щоб вона могла пройти. На подвір’ї її мама вивішує білизну.

— Здрастуйте, тьоть Люд.

— Інночко, привіт. Яка приємна несподіванка! Погостити приїхала?

— Ага.

— Правильно. Відпочинок на природі завжди йде на користь.

— Вам кошенята не потрібні? Мурка привела, коли підростуть можу принести.

— О, ні. У нас самих їх п’ятеро, — сміється жінка.

Заходимо до будинку й Оксана вмикає для мене ноутбук. Сама йде робити чай, а я швидко вбиваю в пошук потрібний запит.

— Божечки, — виривається у мене, коли бачу фото Артема. Невже це Дмитро його так? Обличчя фіолетове, губа розбита, на носі пластир. Не вірю… Сиджу і чую, як гучно б’ється моє серце. Це точно змова проти Дмитра. План, який спільники й далі успішно виконують.

Соля мала рацію, коли озвучувала такі припущення. Не міг Артем один затіяти такий скандал. Він сміливий тільки тоді, коли перед ним слабша людина, а Дмитра він боїться. Навіть у розмові про нього це відчувалось. Але його обличчя… Це жах. Нижче йде стаття, де він розповідає про неадекватність свого колишнього керівника й наводить дуже дивні причини. Начебто Дмитро накинувся на вже звільненого Артема, коли той захищав мою честь. Мою! Що він несе?! Це не вкладається в голові. І за його словами я не витримала напруги й пішла від страшенно люблячого цивільного чоловіка. Що це за хрінь?!