Глава 5 "Все не так"

Дмитро

— Так, добре. Домовились. Гарантую виконання в найкоротші терміни, — завершую розмову з замовником й виходжу з автомобіля.

Попереду новий робочий день, а я ще від вчорашнього не відпочив. Пів ночі намагався розгребти документи, а потім сидів палив на терасі, бо не міг заснути. Роботи стільки, що організм не може розслабитись. Всі замовлення перевіряю сам, більше нікому не довіряю й закрив доступ усім до важливих файлів. Навіть заступник відтепер не має можливості щось переглянути без мого відома. Мені конче необхідно виявити зрадника. Звісно, я не дурень, і розумію, що Савенко Артем, цей йолоп без мізків, лише виконавець брудної роботи. І, до речі, він дуже непогано з нею справляється. Його обличчя не сходить з перших шпальт газет. Вантаж так і не знайшли, збитки доведеться компенсувати замовнику і попрощатись зі співпрацею, бо навряд чи він ще раз звернеться за моєю допомогою.

А найсмішніше те, що бив я його за Інну. Коли побачив синці на її тілі, нічого так сильно не хотів, як покарати недочоловіка, який дозволив собі таку поведінку. І що дізнаюсь в процесі покарання? Він не розуміє чому я на нього накинувся з кулаками й видає, що знати не знає куди дівся вантаж. Здає себе з потрохами, а потім, зрозумівши причину мого гніву, додає, що його кохана дружина непогано впоралась зі своєю задачею, бо відволікла мене від справ. Гадаю, не варто говорити, що я відчув у той момент. Мене вже зрадили один раз, але у виконанні Інни це було набагато болючіше.

Якби мене не спинив замісник, то Артем так і лишився б розмазаним по стіні свого колишнього кабінету. Чмо, яке здалось тільки-но мій кулак зустрівся з його обличчям. Боягуз, який тільки й може бити жінку, бо стати проти чоловіка кишка тонка. Шкода, що його слова чув тільки я і не маю вагомих доказів, що зникнення вантажу — його рук справа і тих, хто ним командує. Довелось виплатити чималу компенсацію і ще довго буду змушений дивитись на його пику в газетах та різноманітних інформативних сайтах. Але я обов’язково докопаюсь до істини. Знайду всіх виконавців й добряче почищу кількість підлеглих. Всі, хто будуть помічені в хоч якихось махінаціях, вилетять з компанії одразу. До того ж потрібно бути на сторожі, бо цей дурень може додати проблем своїм ниттям. Ще б заплакав. Дивитись гидко.

Та як не крути, з ним все зрозуміло. Гнила людина й ніякий робітник. Але вона… Як могла так вчинити Інна? У голові не вкладається. І я злюсь… Страшенно злюсь на себе, що втратив контроль і піддався на її чари. Забув про обережність і вважав її іншою. Привів додому, відкрився й хотів забрати до себе. Чим я думав? Хоча, зрозуміло чим… Мене тягнуло до неї, наче магнітом. Протистояти не виходило, кожну хвилину хотів бачити Інну поряд. Ось і отримав. Новий скандал і неприємне ниття всередині. Інколи мені навіть шкода її стає, а потім згадую слова, що вона щось чула і все минає. Чому ж не сказала мені, якщо чула? Навіщо приховала? Потрібно викинути з голови цю пригоду і більше не згадувати, але погано виходить. Наче спеціально перед очима виринають спогади про час проведений разом і мене накриває гнів з новою небаченою силою.

Біля входу в офіс чатує якийсь молодик. Знову журналіст? Бісова преса навіть біля будинку маячить. Що вони хочуть побачити? Як я лупцюю першого ліпшого? Цирк! Проходжу повз, не звертаючи на молодика жодної уваги. Він щось говорить, але я не слухаю. І якщо бути чесним, я не шкодую, що дав цьому гаду прочуханки. Якби впіймав в якомусь темному кутку ще раз, не відмовився б і знову нагадав про свій кулак. Він зіпсував усе. А ще тиждень тому я вважав, що нарешті ступаю на світлу смугу у житті. Навіть радісно було, що особисте життя зазнало таких кардинально-приємних змін. Дурень. Тепер ще довго буду розгрібати свою помилку.

Заходжу до офісу й прямую до свого кабінету. Народ вже активно працює й скоса поглядає на мене. Вітаються й удають, що страшенно зайняті, а я й цьому не вірю, хоча за усіма звітами роботу в усіх відділах й справді непогано виконують. Але десь є зрадник і, можливо, не один. Тому потрібно бути на готові, щоб вчасно його виявити. У кабінеті вже має бути Нік, мій університетський товариш. Колись ми разом навчались в юридичному, але в мене до практики діло не дійшло. Нікіта давно переїхав до Києва, працює у престижній фірмі й незабаром планує відкрити свою. І почувши про мої "веселі" пригоди, вирішив приїхати, щоб допомогти. А я тільки за, бо йому довіряю на сто відсотків.

— Привіт, — вітаюсь й зачиняю за собою двері.

— І тобі не хворіти, — киває, не відриваючись від монітора. — Я тут трохи похазяйнував, — вказує на декілька пустих стаканів з-під кави.

— Ти що, всю ніч тут провів?

— Та погано спалось, от і приїхав раніше. Все не покидає мене думка, що не там ми шукаємо. От відчуваю, наче щось пропускаємо. — Ти подумав над моєю пропозицією? Впевнений, що цей варіант найкращим у такій ситуації.

— Ні, цього не буде, — відрізаю різко. Згрібаю стакани у сміттєве відро й сідаю навпроти.

— Дарма, — знизує плечима друг. — Це допомогло б заткнути пресу й зменшити плітки.

— Плітки завжди будуть. Гадаєш, вони припинять говорити, якщо я погоджусь?

— Ні, не припинять, але тоді все зведеться до твого особистого життя.

— Тільки цього не вистачало. Цю тему краще не заводити. Взагалі.

— Цікаво мені подивитись на ту жінку, яка так тебе заділа.

— Досить про це, — підводжусь, підходжу до вікна й підпалюю цигарку.

— Тобі не здається, що ти багато палиш? — розвертається на кріслі до мене обличчям.

— А ти що, мамця, щоб турбуватись про моє здоров’я, — буркаю у відповідь.

— Як ти кажеш її звати? — дістає телефон й запитально дивиться на мене.

— Ніку, це не жарт, — відповідаю серйозно. — Досить про це. І запропонуй кращий варіант, бо цей не годиться.

— Тобі жоден мій варіант не підходить. Поки ти знайдеш зрадника, від тебе втечуть всі партнери й замовники.