Глава 6 "Друзі"

Інна

З самого ранку мене будить телефонний дзвінок. Не дивлячись на екран відповідаю і чую задоволений голос Оксани:

— Доброго ранку, Іннусь! Ти готова?

— Угу, от зараз сон додивлюсь і буду готова.

— О, ти ще не встала? Міська соня, — починає сміятись, змушуючи й мене усміхнутись. — Добре, прокидайся й підтягуйся до мене. Я вже поставила піцу пекти, щоб було чим закусити, поки приготується шашлик.

— Оце ти моторна. Гаразд. Пів годинки і я в тебе, — відхиляю виклик й дозволяю собі полежати ще п’ять хвилин. Спати лягла під ранок, бо нарешті прочитала книгу, яку рік не могла подужати. Під враженнями ще довго крутилась в ліжку й заснула, коли вже півні співали.

Встаю й сонна тупцяю на кухню. Бабуся дбайливо залишила мені сніданок: чай та пиріжки з вишнями. Дивно, але за цілий тиждень перебування у бабусі, я жодного разу не пила каву. У неї її просто немає. І не відчуваю потреби. Мені дуже смакує чай з м’ятою чи чебрецем. А свіжий пиріжок з соковитою вишенькою… Це нереальна насолода. Може, мені й справді залишитись тут? А що, знайду роботу, буду допомагати бабусі й спокійно жити. Оксана ж живе, і я зможу. Мене ніхто не чекає у Дніпрі, крім Солі. Але у неї своє життя, з купою планів і мрій. А я мрію тільки про одне — навчитись не думати про Нього й не відкривати фото на телефоні, щоб подивитись на кохане обличчя.

Снідаю й збираюсь на гулянку. У нас сьогодні збір усієї компанії. Оксана все розпланувала й підлаштувалась під усіх. Навіть Тоня приїде з іншого села, бо не може пропустити таку подію. Коротко кажучи, буде багато зустрічей та розмов. Смачний шашлик та купа різних смаколиків. Я теж вчора приготувала рулет з куриного філе з грибами та сиром. Оксана он піцу пече, а всі інші теж обіцяли щось принести. Володька має замаринувати м’ясо. Як давно я його не бачила. Цікаво глянути наскільки він змінився. Колись у нас був роман, якщо це можна так назвати.

Мені було сімнадцять, Володі двадцять. Мені подобалось, що дорослий хлопець так красиво залицявся. Він приносив мені квіти, запрошував на прогулянки ввечері й писав листи, коли я поверталась до міста. Дещо старомодно, але в цьому була своя особливість. Я з нетерпінням чекала на листи й того ж дня відписувала. Востаннє ми бачились, коли я приїжджала на зимові канікули. Прогулялись біля ставка й Володя зізнався, що не може чекати мене й бачити тільки на канікулах. Озвучив свої наміри переїхати до міста, щоб бачитись частіше. А я відмовила. На той час у мене були скандали з батьками, бо обрана мною професія їх зовсім не влаштовувала. Мені було не до стосунків. Та й не бачила я нас разом. У сімнадцять років взагалі не думала про кохання. Ми розійшлись мирно та спокійно, але більше не бачились. Я приїжджала рідко і було незручно нав’язуватись, бо неприємний осад лишився, наче я образила його. І зараз, перед зустріччю, маю легке хвилювання.

Одягаю джинсові шорти з високою посадкою, коротку футболку й зав’язую волосся у високий хвіст. Навіть роблю легкий макіяж, щоб не виглядати зовсім замученою й блідою. Беру приготований рулет й прямую до Оксани. У неї складені цілих дві сумки: велике покривало, щоб сидіти, посуд, домашня настоянка, піца у великих судках, овочі й фрукти. Тягнемо це все удвох до ставка й приходимо перші.

— Фух, ох і важкі, — жаліється на свої ж сумки.

— То ж ти набрала стільки всього, — сідаю на лавку, щоб перепочити. — Оце спека сьогодні.

— Обіцяють зливи, — починає розкладати речі, тому поспішаю на допомогу. Поки інші приходять ми облаштовуємо місце для відпочинку.

Як же приємно зустріти старих друзів. Ми обіймаємось й навіть сльози з’являються на очах. Десять років минуло, а наче вчора ми останній раз сиділи на цій галявині і їли насіння з соняшників діда Петра. Йому бідному не пощастило, бо город знаходиться зовсім поряд. З цього боку соняшники завжди були об’їдені нашою компанією. Згадуємо старі часи й веселий сміх розноситься навколо.

— Схоже, ми будемо без м’яса, — говорить Оксана, наливаючи нам своєї домашньої настоянки.

— Не лий мені багато, вона дуже міцна, — шепчу їй на вухо, а вона тільки сміється.

— Он Вовка йде, шашликам бути, — говорить Андрій й поспішає зустріти друга. Повертаю голову в той бік й зависаю на симпатичному чоловіку, який з усмішкою спускається до нашої компанії. Ого, як він змінився! Я пам’ятаю худого хлопця з трохи довгуватим волоссям й проблемною шкірою обличчя. А зараз переді мною гарний чоловік, з підкачаним тілом й усмішкою того Володьки, якого я пам’ятаю. Нічого собі! Десять років пішли йому явно на користь. Ніхто так не змінився, як він.

— П’єте без мене? — усміхається й затримується на мені поглядом.

— Тобі штрафну, — весело промовляє Ксюха й наливає повну стограмову чарку.

— Хто я такий, щоб сперечатись, — починає сміятись й сідає біля мене. — Привіт, красуне, — говорить мені.

— Привіт. Тебе не впізнати.

— Так, трохи виріс, — знову сміється, а мені аж заздрісно стає.

Всі такі веселі й безтурботні, а в мене на душі тяжкий камінь. Не можу забути про ті статті, цілий тиждень прокручую у голові й хвилююсь чи все гаразд у Дмитра. Він мене так образив, а я хвилююсь. Закохуватись небезпечно, бо потім не буде спокою ні хвилини. Що б я не робила, де не була б, постійно про нього згадую. Вова бере чарку й випиває одним махом, кривиться й закушує шматком огірка. — Ксюх, ти більше не колоти такого, бо всі нутрощі пропалює.

— Вона у мене лікувальна, — усміхається подруга й підморгує мені. Так, мені зараз не завадить полікувати душу, бо відчуваю себе на межі нервового зриву.

— Як справи? — питає чоловік, уважно дивлячись на моє обличчя. — Ти така ж гарна, нітрохи не змінилась.

— Дякую, — кажу розгублено. Компліментів я точно не очікувала. Гадала, що він ображений, а виявилось все навпаки. Бачу по очах, що Вова радий мене бачити й нарешті видихаю. — Все добре.

— У відпустку, чи Ксюха витягнула на зустріч?