Глава 8 "Відчуття свободи"

Інна

Пів дня читаю книгу, дрімаю й спілкуюсь з бабусею. Виходить такий собі вихідний день у понеділок. Потім готую обід для нас й вирішую ввечері напекти млинців, щоб завернути в них м’ясну начинку. Бабуся любить таку страву, а мені дуже хочеться зробити їй приємне. Прибираю на кухні й збираюсь до магазину. Прогулююсь, вдихаючи свіже літнє повітря, купую деякі продукти й так само неквапом повертаюсь додому. Все більше виникає бажання залишитись тут жити. Мене підкупає спокій й тиша. А може, знайду роботу за фахом у місцевому салоні й повністю влаштую тут своє життя. Допоможу бабусі зробити ремонт, бо кухня давно просить капітального. Бачу, що від тата марно чекати допомоги, і це ображає.

Поки доходжу до двору, визирає сонце й непогано так припікає. У спортивному костюмі стає спекотно, тому тільки-но заходжу, одразу переодягаюсь у літній сарафан на ґудзиках спереду. Зав’язую своє світле волосся у хвіст й дивлюсь в дзеркало. Вже понад тиждень я тут живу й відмічаю, що маю кращий вигляд, ніж в день приїзду. Сірі очі все ще сумні, але вже не плачуть так часто. Все буде добре. У мене така шалена підтримка, що я все зможу, з усім розберусь. Бабуся, дві подруги. Я вдячна їм за підтримку й відчуваю її всім серцем. Мабуть, кожній людині вона потрібна. Тоді негаразди минають стороною й сумний настрій змінюється на кращий.

Виходжу на вулицю й заплющую очі від яскравого сонця. Аж не віриться, що зранку була негода з дощем, сильним вітром та грозою. Але синоптики ще обіцяють на сьогодні дощ і сині хмари на горизонті підтверджують їхні слова. Дивлюсь на пухнасті хмари, і уявляю їх мріями. Це вони так швидко до когось поспішають, щоб здійснитись. Шкода, що моя мрія виявилась такою недосяжною.

Підходжу до троянд й струшую з них краплі. Краса, яку хочеться сфотографувати, але жодне фото не передасть цих божественних квіткових ароматів. Вони зводять з розуму, хочеться вдихнути на повні груди й відчути себе вільною.
Неперевершене видовище, коли небо на очах зафарбовується в темно-синій колір. Важкі грозові хмари ховають сонце, а в далечині знову чутно грім. Літо… Яке ж воно прекрасне! Безмежно ніжне, квітуче й сонячне. Поки негода до нас не дісталась, біжу на грядку зібрати трохи пізньої полуниці. Бабуся завжди її садила, щоб я могла поласувати. І завжди чекала, коли я приїду в гості. Присідаю, відриваю соковиті ягоди й кладу у великий емальований кухоль. У повітрі пахне дощем, від сусіда доноситься аромат свіжоскошеної трави, а руки всі пропахли полуницею. Я їм її прямо тут, на грядці, і цей смак не зрівняти ні з чим. Так смакує літо. Це особливий незрівнянний смак щастя. Неперевершений спогад з дитинства.

На плечі падають перші великі краплі. Вони такі густі, що за хвилину сарафан промокає. Мокрими руками, збираю залишки полуниці. Вона така малесенька, що більше схожа на суницю, але неймовірно солодка й ароматна. Притискаю до себе кухоль й поспішаю у двір. На мить визирає яскраве сонце й робить хмару ще чорнішою й загрозливішою. Гуркіт грому все ближче і хочеться злетіти. Від тієї свободи, що рветься з грудей. Піднятися й зазирнути за цю страшну хмару й зрозуміти, що це лише дощ. Після нього знову визирне сонце.

Гучний гуркіт грому змушує пришвидшитись. Гумові капці не рятують від роси. Ноги мокрі, але вона не холодна. Сонечко встигло зігріти. Якби не грім, з насолодою побродила б по траві. Заскакую на веранду, коли на землю обрушується злива. Як же я за цим скучила. Повне відчуття свободи й спокою наповнює душу.

— Намокла? — з’являється на веранді бабуся з рушником у руці. — Давай помию полуницю.

Знову переодягаюсь, бо сарафан намок, й сідаю на ліжко. Дивлюсь у вікно на зливу і ласую улюбленою ягодою. Бабуся строчить на машинці, даруючи монотонним звуком відчуття спокою. Наче я знову маленька. Вимушено сиджу у хаті й чекаю поки припиниться дощ, щоб потім гайнути по росі до подруги, Оксани, і продовжити нашу гру в ляльки. Добре, що я приїхала, тут мені спокійно. Тут я забуду про все. І про нього теж… Саме зараз я в цьому впевнена. Все минеться. Його проблеми теж устаткуються, Артему набридне мене шукати, і він облишить цей задум. І почнеться нове життя. Можливо, не таке цікаве й хвилююче, але без таких неприємних подій.

— Інночко, в тебе телефон дзвонить, — голос бабусі вириває з роздумів. А потім вона з’являється на порозі кімнати з гаджетом у руці. Навіть не помітила, що залишила його у її кімнаті. Показувала бабусі свої роботи й забула забрати. Він взагалі мені тут потрібен, щоб тільки поговорити з Соломією і… Подивитись на фото Дмитра.

— Привіт, Солю.

— Як ти, подружко? Дуже я тебе засмутила ранковою новиною? — питає тихо й засмучено.

— Все добре, — відповідаю і сама не вірю своїм словам.

— Угу, вважатимемо, що я повірила, — буркає Соля. — Знаєш, я тут подумала сьогодні… Ти правильно вчинила, що поїхала. Тобі потрібно відпочити, насолодитися спокоєм і прийняти єдине правильне рішення.

— Здається, я його вже прийняла, — кажу тихо і пригнічено.

— Ні! Ти ображена й розгублена. А ще ти закохана, Інно. Не потрібно бути експертом, щоб це зрозуміти. І я бачила погляд Дмитра, коли він дивився на тебе. Це почуття взаємне. Не позбавляй себе щастя.

— Ти ж знаєш, він не бажає зі мною говорити.

— І йому потрібен час. Можливо, він сам зробить перший крок. А якщо ні, ти маєш це зробити. Я не хочу, щоб ти втратила свою мрію.

— Мрію? — засмучено зітхаю. — Мені здається, що це було в минулому житті й точно не зі мною.

— З тобою, і ти чудово це пам’ятаєш. Я бачила твої очі, вони сяяли. Не закопуй своє почуття глибоко у землю, подруго. Борись за нього. Як би важко тобі не було, зроби цей крок, бо потім будеш шкодувати усе життя. Наздожени її, свою мрію.

— Гадаю, вона надто далеко втекла…

— А ти зміни напрямок, — говорить весело, викликаючи усмішку на моїх устах. — Прямуй до неї найкоротшою дорогою. І знай, що я чекатиму на тебе, бо справжня дружба — це набагато більше, ніж всі говорять, — вона вимикається, не чекаючи відповіді, а я страшенно вдячна подрузі за підтримку. Ми зустрічаємо людей не просто так. Всі зустрічі послані долею. Хтось дарує нам урок, а хтось лишається назавжди поряд, як моя Соломія.