Глава 9 "План"

Інна

— Дочекались дощу, — говорить бабуся за сніданком. — Схоже, зарядив на цілий день.

— Може, ще розгодиниться? — визираю у вікно, засмучена перспективою сидіти в хаті цілий день.

— Навіть не знаю чим тебе розважити, бо знову планувала строчити. Вчора Маша замовила декілька наволочок, до неї діти на вихідні приїжджають. Хоче зустріти з обновками.

— О, ти за мене не хвилюйся, бабусь. Я хочу сходити до Оксани, коли дощ вщухне.

— Це добре, що ви зберегли дружні стосунки. У жінок це не завжди вдається.

— Так. У мене є ще одна чудова подруга у Дніпрі. Я розповідала тобі про неї. Соломією звати.

— Це та з якою ти навчалась?

— Так. Вчора повідомила мені, що Артем шукав, але вона не казала, де я, — чомусь хочеться поділитись новинами з бабусею.

— Он як? — сідає навпроти й лякає своєю серйозністю. — Він вчора телефонував.

— Тобі? — сиджу шокована від почутого.

— Так. Я й не зрозуміла одразу, що то за мелодія, а потім згадала про той телефон. Поки натиснула на відповідь, думала, там і не дочекаються. Окуляри не надягла і зовсім не очікувала почути Артема.

— Питав чи я у тебе?

— Питав, та я сказала, що тебе немає і не було.

— Ох, дякую, — кажу розчулено.

— Може, звернутись у поліцію? Не подобається мені, що він тебе шукає. Потрібно було одразу притягнути його до відповідальності за рукоприкладство.

— Хочу забути його, як страшний сон. Не бачити, не чути, не згадувати більше ніколи, — кажу роздратовано. — Він дуже підставив мене і зараз знову хоче втягнути у дуже нехорошу справу.

— Якби ж знав, де впадеш, то сінця підстелив би, — говорить свою улюблену фразу після «вилами по воді писано». Головне — не засмучуватись. У твоєму віці це протипоказано. Все життя попереду, моя люба онучко, і не варто сумувати через одну невдачу.

— Мабуть. Дякую тобі. Ти знаєш, я дуже щаслива, що ти в мене є. Найкраща бабуся на світі. Ти найбільша моя підтримка з дитинства і дотепер. Я дуже вдячна, що ти завжди на моєму боці і… Ба! — вигукую, коли бачу, що вона плаче.

— Не звертай уваги, — витирає сльози фартухом. — Це від радості.

— Ох, дай-но я тебе обійму, — підходжу й міцно обіймаю рідненьку. Як часто ми не маємо часу навідати рідних. Обираємо роботу, відпочинок з друзями, релакс наодинці, а потрібно робити це частіше. Відвідувати бабусь, батьків, старших родичів. Поки є куди їхати й кого обіймати. Поки в їхніх вікнах горить світло і нас чекають. А бабусі чекають завжди. Для них онуки — безцінні подарунки долі. Не витримую й теж розчулююсь. Скільки теплоти у її словах і тихій радості. Й море турботи у будь-який час доби.

Прибираємо разом після сніданку й кожна починає займатись своїми справами. Бабуся строчить нове замовлення, а я чекаю поки припиниться дощ, щоб піти до Оксани. Коли бачу, що він затихає, одягаю свій улюблений ситцевий сарафан й накидаю бабусину кофту, щоб не змерзнути. За цілу ніч дощ розмив ґрунтову дорогу утворивши великі необхідні калюжі, тому взуваю гумові чоботи, що сягають майже колін і при повному параді прямую до Оксани. За півтора тижня у селі відвикла не тільки каву пити, а й носити з собою телефон. Без нього навіть легше, ніхто не турбує й не нав’язує спілкування. Не завжди хочеться говорити, інколи тягне просто побути наодинці.

Оксана зустрічає радо й запрошує до своєї кімнати. На ліжку відкритий ноутбук з якимось календарним планом на екрані. Лежать зошити з записами. Схоже, вона вирішила попрацювати поки на вулиці негода. Сідаю на крісло поки вона робить чай. Руки чешуться ввести в пошуковий запит ім’я Дмитра й почитати останні новини, але не буду цього робити. Щоб його забути потрібно з чогось починати. Якщо я постійно буду повертатись до нього думками, читати різноманітні статті й дивитись на фото — нічого гарного з мого задуму не вийде.

— Зранку смажила оладки, тому не соромся, пригощайся. І мед бери, — ставить на невеликий стілець тацю з чашками, піалою з медом та тарілкою з оладками. Сідає навпроти й вже збирається закрити ноутбук, але, наче згадавши щось, запитально дивиться на мене.

— Ні, не буду, — відповідаю на її німе питання.

— Я сама сьогодні хотіла запропонувати зустрітись, бо вити готова, сидячи у хаті. Мені постійно здається, що ти скоро поїдеш і ми знову не бачитимемось десять років.

— Ні, такого вже не буде. Якщо я навіть наважусь повернутись до міста, більше не зникну на такий довгий період. Буду приїжджати на вихідні, щоб допомогти бабусі.

— І подругу не забувай.

— Нізащо, — усміхаюсь й беру чашку з чаєм. — Але я до тебе у справі, а не просто так, — роблю ковток й бачу здивування на обличчі Оксани.

— Тільки не лякай. Згадуючи твої ідеї з дитинства, нічого хорошого мені чекати не доведеться, — буркає, а я хмикаю. Так, ми завжди потрапляли у халепу разом. Навіть дід Петро, колись спіймав нас у своїх соняшниках й довелось тікати, щоб не отримати лозиною. Нікого не ловив, а нас з Ксюхою запросто. А все тому, що я поганий конспіратор і брехню одразу видно по очах. Не вмію я брехати й викручуватись.

— Нема чого боятись, соняшники точно красти не підемо, — нагадую про той випадок, а вона сміється.

— Нам потрібно організувати нову зустріч й показати тебе з іншого боку.

— Тобто? — не розуміє Оксана.

— Треба, щоб Володька подивився на тебе по-іншому. Розумієш? Не як на подругу в джинсах чи шортах. Або ще гірше — в розтягнутому халаті, в якому ти вештаєшся по двору. А як на жінку, гарну й сексуальну. Зробимо тобі нову зачіску, макіяж, одягнеш сукню…

— Ага! — перебиває мене. — І куди я так піду? До ставка чи в череду корів зустрічати?

— У клуб? — пищу з надією.

— О так! У клуб! Інно, минуло десять років. Той клуб в який ми ходили, давно зачинили. Місцеві алкоголіки вибили в ньому вікна й бухають там, щоб ніхто не бачив. Зараз молодь ходить у кафе в центрі, але це явно не місце, куди я піду причаровувати Володьку. Та й контингент там… Одні сопляки.