Глава 10 "Пропозиція"

Інна

Крок, ще один крок, і ще… Таке відчуття, що зараз впаду прямо в калюжу. Хвилювання настільки сильне, що трусить усе тіло. У голові досі звучать слова, щоб ніколи більше не з’являлась у його житті. То навіщо ж він приїхав? Нагадати, що вважає мене зрадницею? Чи, може, сталось ще щось, про що я не читала? Обпирається долонею на авто й дивиться куди завгодно тільки не на мене. Таке відчуття, що йому неприємно мене бачити. Образа нагадує про себе і саме зараз хочеться прогнати й попросити більше не з'являтись, як би боляче мені від цього не було.

Коли підходжу ближче, Дмитро, нарешті, звертає на мене свій погляд, але краще цього не робив би. Нічого теплого, тільки безмежний холод й розчарування. Як же боляче усвідомлювати, що та ніжність, яка була між нами зникла назавжди. Наче й не було тих чудових побачень з палкими поцілунками й ночі, яка досі згадується, як найпрекрасніша у моєму житті.

Обдивляється мене з голови до ніг, затримуючи погляд на ногах, а потім дивиться у вічі. Довго… Наче зважує, чи варто говорити те, ради чого він приїхав. Я не така наївна, щоб вважати, що він сумував, не витримав й прилетів за першої ж нагоди.

— Добрий день, Інно, — порушує тишу, яка, задавалось, тривала цілу вічність.

— Д-добрий, — вичавлюю з себе.

— Ми можемо поговорити? — запитує доволі різко.

— Про що? — тільки й можу спитати, бо від емоцій голос тремтить, а в думках повна плутанина. Образа не дає нормально думати.

— Маю до тебе ділову пропозицію, — шокує й змушує остаточно розгубитись.

— Яку? — питаю обережно, бо інтуїція говорить, що вона мені не сподобається.

— Сядемо в авто? — питає і, на мій здивований погляд, підіймає очі до неба. — Дощ.

— А, так, — киваю, бо мілкі краплі зараз не така велика проблема для мене. Тільки-но я побачила авто Дмитра, забула про дощ. Забула про все, якщо говорити чесно. Сідаю в автомобіль і він наслідує мій приклад. Декілька секунд мовчить, наче сумнівається у правильності свого вчинку. Вперше бачу невпевненість на обличчі Дмитра.

— Тобі, мабуть, відомо, що зараз відбувається в житті Савенко Артема? — ім’я колишнього промовляє зі зневагою.

— Не більше, ніж написала преса.

— Тобто ви не бачились? — дивується він. Ще один доказ того, що мені він не вірить ні на грам.

— Ні.

— І він не просив тебе дати якісь свідчення стосовно моєї неадекватності й грубого поводження?

— Ми не бачились, — повторюю ще раз. — Але якби таке сталось, я відмовила б одразу, бо це неправда.

— Він знає де ти? — бачу, що мої слова його дивують.

— Ні, але активно шукає мене, — не бачу сенсу приховувати. — Не телефонує, бо…

— Бо йому потрібно поговорити особисто, — закінчує за мене. — Не буду ходити довкола і скажу прямо. Мені потрібна наречена, — говорить різко, а я впевнена, що мені почулось. — Тобто ти, у якості нареченої, поки що на невизначений період. Фіктивна, звісно, — додає, поки я намагаюсь зрозуміти його слова.

— Як це? Навіщо? 

— Це дуже дивна ідея мого друга. Можна, звісно, просити тебе дати інтерв’ю, щоб спростувати наклеп Савенка, але результат його буде невідомим. Може статись так, що потім критика та купа негативу спрямується на тебе. А якщо ми житимемо разом й оголосимо про заручини, все припиниться, бо не матиме сенсу. Одразу скажу, що я був проти й шукав різноманітні варіанти розв'язання цього питання. Та, схоже, цей і справді найдієвіший. Як каже Нік, ти вирішиш одразу всі питання.

— Я? — досі не можу повірити, що він це пропонує.

— Після гучної заяви твого колишнього, що я побив його і ти теж постраждала від моїх рук, іншого варіанту Нік не бачить. Якщо ти погодишся, ми домовимось про оплату такої дивної послуги й обговоримо твої умови.

— Тобто оплату? — не вірю, що все відбувається насправді, і мені говорить ці слова Дмитро.

— Можемо назвати це зарплатнею, — знизує плечима й відвертається до вікна.

— Зарплатнею нареченої? — перепитую, відчуваючи себе героїнею якогось розіграшу. Дмитро мовчить, просто дивиться у вікно й змушує губитись ще більше. Невже йому настільки неприємно зі мною говорити? Це припущення боляче ріже серце, у горлі клубок з непролитих сліз, але я не дозволю собі таку слабкість перед ним.

— Ти не віриш мені, — кажу тихо, але чітко. Декілька секунд він мовчить, а потім звертає на мене погляд й знову знизує плечима.

— Я вже не знаю у що, і кому вірити. Поговорімо краще про мою пропозицію, — дає зрозуміти, що досі вважає мене зрадницею. Уявляю чого коштувало йому приїхати сюди. Від симпатії до ненависті, виявляється, тільки один крок. І цей крок зробив Артем, розбивши мою мрію й вкотре зробивши боляче. А Дмитро… Можливо це дивно, але я його розумію. Все й справді виглядало так, наче я зрадила…

— Вибач… Але ця пропозиція не для мене. Я не вмію удавати з себе когось іншого, ненавиджу брехню й ніколи не погоджусь грати якусь роль. Тим паче таку, — випалюю на одному подиху, ледь стримуючи сльози. Мені так образливо, що він не вірить. — Я дам будь-яке інтерв’ю й скажу тільки правду. Безплатно і не як фіктивна наречена, — відкриваю дверцята й швидко виходжу.

Ще одна секунда поряд з Дмитром і я не витримаю напруги. Дощ напустився з новою силою і це добре, не видно зрадницьких сліз, що виступили на очах.
Дмитро теж виходить, стоїть мовчки, а я не можу піти. Дивлюсь на сіре небо, шукаючи там поради, але у відповідь отримую тільки холодні краплі на обличчя.

— Інночко, — голос бабусі змушує перелякано озирнутись. Аж ніяк не очікувала, що вона з’явиться на подвір’ї. — Ви чому там стоїте? Дощ такий розібрався. Запрошуй гостя до хати, — починає швидко йти до нас, прикриваючи голову кофтою. Розгублено дивлюсь на Дмитра, але на його обличчі жодних емоцій. Тільки зараз, придивившись, помічаю, що він виглядає втомленим і серце стискається від жалю. Знаю, що в нього зараз дуже непростий період, але погодитись на таке… Ні, я не зможу грати роль його нареченої й давити в собі почуття.