Глава 11 "Наречена?"

Дмитро

Зупиняю авто за потрібною адресою й дивлюсь на невеликий будинок. Сам не розумію навіщо це роблю. Заради бізнесу? Навряд чи. Щоб зам’яти скандал? Можливо, але це не головна причина. Я досі хочу, щоб це було помилкою. Хочу зрозуміти для себе раз і назавжди, хто вона — Інна Ковальчук. Спільниця Савенка, чи дівчина, яка потрапила у незручне становище і яку звинуватили безпідставно? Я звинуватив. Трясця! Схоже, у мене немає такої функції, щоб розуміти жінок. Спочатку невдале одруження, тепер це. Та Нік наполягає, що ідея гарна, хоч я й дуже в цьому сумніваюсь. Йому ж не жити з жінкою, яку ненавидиш за зраду.

Виходжу з автомобіля й проходжу у двір. Небо сьогодні наче збожеволіло й після невеликої перерви знов почав мрячити дощ. Дзвінка на дверях не бачу, тому голосно стукаю у них. Спочатку не чути нічого, а коли повторюю, чую, що клацає замок. Перед очима з’являється жіночка у віці. Невисока й худенька. Дивиться на мене зацікавлено й трохи з опасінням.

— Добрий день, Інна тут живе?

— А ви хто? — питає без привітання. Схоже, я її налякав.

— Знайомий. Мене звати Дмитро, — вирішую представитись.

— Чекайте, — говорить й зачиняє двері. Повертається швидко і вже в окулярах. — Тепер впізнаю. Ви дуже популярний останнім часом, сьогодні читала про вас у газеті.

— Така популярність не дуже мене тішить, — відповідаю трохи роздратовано.

— Я Катерина Іванівна, бабуся Інни. Її зараз немає, але можете почекати у будинку.

— Дуже приємно, Катерино Іванівно. Вона скоро повернеться?

— Так, побігла до подружки, — тон жінки змінюється на лагідніший.

— Добре, дякую. Я краще почекаю в автомобілі, — розвертаюсь й прямую з двору. Вона не зупиняє.

Сідаю в авто й знову прокручую в голові свою пропозицію. Дурня якась. Як взагалі Нік до такого додумався? Хоча, він має рацію, за гроші люди готові зіграти будь-яку роль. А мені зараз не завадить повернути свою репутацію перед замовниками, бо якщо так піде й далі, від мене втечуть усі. Конкуренти не сплять й активно пропонують свої послуги тим, хто сумнівається.
Чекаю довго, понад годину. Встигаю переглянути документи й зателефонувати декільком партнерам. Цікаво, чому Інна обрала саме це місце для відпустки? Релаксує на природі, чи, може, це Савенко заховав її тут, щоб преса не знайшла раніше часу. Я теж не знав куди їхати і якби не її подруга, то навряд чи знайшов. Соломія виявилась обережною й дуже неохоче, але все ж дала адресу. Не знаю чим вона керувалась у той момент, але було видно, що активно про щось міркує. Знати б про що.

Втомлено протираю очі, звертаю погляд у бокове дзеркало і бачу її. Одразу впізнаю, хоч і одягнена Інна дуже незвично для свого стилю. Йде не поспішаючи й старанно оминає калюжі. І я так розумію, що авто не бачить, бо коли підіймає погляд, зупиняється й перелякано дивиться в мій бік. А мене наповнює гнів. Я злюсь на себе, бо, попри ненависть, страшенно хочу її. Це, мабуть, найжахливіше почуття, яке коли-небудь відчував. Вважаючи її зрадницею, я бажаю притиснути цю жінку до себе й відчути ніжний дотик її губ на своїх.

Вже шкодую, що приїхав, але виходжу з автомобіля й чекаю поки підійде. А вона не поспішає, повільно наближається, змушуючи серце вистукувати, наче скажене. Спеціально не дивлюсь на неї й згадую слова того покидька — Савенка. Якщо вони заодно, то цей вчинок — найдурніше, що я робив за все життя. Після свого одруження на Маргариті.

Інна підходить, а я не втримуюсь й кидаю на неї погляд. Одразу бачу, що хвилюється. Пробігаюсь по ній очима й знову захоплююсь її природною красою. Без косметики, з зібраним волоссям, така ніжна й тендітна на вигляд. Її не псують гумові чоботи на струнких ніжках, проста сукня й кофта, накинута на тендітні плечі. Навпаки, вона виглядає дуже сексуально.

Відганяю непотрібні думки й починаю розмову. Вона губиться, ніяковіє й дуже дивується. Я й сам здивований, що з Савенком вони не бачились. Звісно, це може бути брехнею, але я вірю. Не схоже, що вона говорить неправду. Моя пропозиція обурює Інну. Вона стримується, але це прекрасно видно і я її навіть розумію. Сам довго обурювався й дивувався з вигадки свого друга. Я очікував, що Інна відмовить і вона підтвердила ці думки. Виходжу за нею, щоб попрощатись, але тут з’являється Катерина Іванівна. Ця жінка настільки харизматична, що неможливо відмовитись зазирнути на чай. Інна розгублена і це штовхає на думку, що вона цього зовсім не очікувала.

Будинок невеликий, але всередині затишно. Кухня зовсім малесенька й видно, що потребує ремонту. Катерина Іванівна клопочеться за стільницею й ставить на стіл тарілку з пиріжками. Наливає запашний чай в невеликі чашки у квіточку і це нагадує мені дитинство. Точніше уривки, які лишились в пам’яті про обох бабусь. На жаль, я майже їх не пам’ятаю. Жінка настільки турботлива, що не можу відмовити й куштую чай. Інна сидить мовчки, схрестивши пальці на колінах і так й не доторкається до своєї чашки. На запитання бабусі тільки знизує плечима, а коли я заводжу розмову про картини, взагалі виходить. Час і мені їхати й забути про свій візит. Ця жінка викликає в мені надто багато заборонених емоцій.

— Дмитро, можна питання? — запитує жінка, уважно за мною спостерігаючи.

— Так, звісно.

— Ви ж приїхали забрати її до міста? Правда?

— Правда, — не бачу сенсу приховувати.

— Я не знаю, які між вами стосунки, але хочу попросити тільки про одне, — говорить серйозно, жмакаючи серветку у руках, — не ображайте Інночку. Вона приїхала дуже пригнічена й важко відходила від того стану. Мені, як її бабусі, боляче дивитись як страждає моя єдина онучка.

— Не хвилюйтесь, — відповідаю, розгубившись, — Інна не поїде до Дніпра і лишиться вдома. Вона відмовилась.

— Сумніваюсь, що… — договорити їй не дає повернення Інни. Вона заходить й сідає на стілець. Підіймає на мене погляд й говорить, що згодна. Дивуюсь, бо відчував, що її рішення було остаточним. Був впевнений, що вона його не змінить. То чому ж погоджується? Що змусило змінити думку? Бабуся, почувши слова Інни, мовчки виходить з кухні й зачиняє за собою двері, а я очікую на озвучення умов.