Глава 15 "Витримати напругу"

Інна

— Тобто? Це якийсь дурний жарт? — відчуваю як нервово смикається око. Вся оця напруга доведе мене до нервового зриву.

— Ні. Цей салон тепер мій, а ти займеш місце керівника. Гадаю, така посада буде більш відповідною для моєї нареченої. Якщо, звісно, ти не захочеш сидіти вдома.

— Ні, ніколи. Я… Це неправильно. Мій кабінет знаходиться при вході і я збираюсь працювати у ньому.

— Тоді доведеться суміщати, бо робота й прибутки цього салону тепер залежать від тебе, — знизує плечима, наче не може зрозуміти мого обурення.

— Я не можу. Ніколи цим не займалась й точно не мріяла про свій салон. Він розориться у перший же місяць.

— Якщо тобі потрібна моя підтримка чи порада, я завжди на зв’язку. Лариса все одно його продала б. У них з чоловіком почався тяжкий й довготривалий процес поділу майна. А я просто не можу допустити, щоб ти працювала на когось.

— То я тепер працюю на тебе? Тепер ти мій бос?

— Ну, — розводить руками, — так.

— Чудово! — не витримую й сідаю на стілець.

— Радий, що ти задоволена, — хмикає й підходить до дверей. — Зустрінемось ввечері, — виходить, а я так і сиджу, розгублено дивлячись перед собою. Який з мене керівник? Чому він не порадився, а поставив перед фактом? І що значить, у Лариси поділ майна. Вона що, розлучається? Вся інформація не вкладається в голові. Хочеться води, а краще чогось міцнішого. Стукіт у двері змушує вийти зі ступору й підійти до дверей. Відчиняю й натикаюсь на здивований погляд подруги.

— Солю, ходімо кудись, бо я зараз вибухну, — хапаю сумку й тягну її за собою.

— У мене через пів години клієнтка, — пищить шокована Соломія.

— Лізо, скасуй запис Соломії, — кидаю роздратовано. — Краще перенеси й вибачся, — кажу вже на виході. Дівчина дивиться на мене шоковано, але киває й відкриває журнал записів.

— Що відбувається? — питає Солька, не встигаючи за моїм швидким кроком.

— Відбувається якась хрінь! — говорю голосніше ніж належить і жіночка у віці, що проходить повз, невдоволено бурчить. Звертаю на терасу першого ж кафе й крокую до вільного столика. Соломія мовчки прямує за мною й сідає навпроти. Борюсь з емоціями, але впоратись з усіма мені не до снаги.

— Він купив салон, — видаю з гірким зітханням.

— Ого! — присвистує подруга.

— Дві кави з коньяком, — кажу офіціантці, що підходить до столика.

— Не зарано для алкоголю? Мені й після вчорашнього не дуже добре, — жаліється подруга.

— Мені теж було, поки не поговорила з Дмитром. Мене аж трусить, така обурена.

— Оце мужик, — захоплено протягує, начебто, моя подруга. — Йде напролом.

— Знущаєшся?! Та він робить тільки те, що хоче сам! Не радиться, не питає і навіть не попереджає. Сухо, холодно й по-діловому. Наче навколо не люди, а роботи. Звалив на мене салон. Що я з ним робитиму? Я не керівник і не наречена, щоб розбиратись з усім цим. А ввечері маю йти на відкриття якогось там салону. Я! Солю, та мене наскрізь видно. Ну, яка з мене актриса? — стогну й закриваю обличчя долонями.

— Не кричи, бо потрапиш в газети раніше запланованого, — шикає дівчина. — Мені от цікаво, а що ти хотіла? Погодилась… — замовкає, бо приносять каву. — Погодилась його рятувати, вбила в голову, що в чомусь винна, а тепер обурюєшся. Не думаю, що він купив салон заради тебе. Зранку Лариса повідомила, що продає його через особисті проблеми, але знайшовся гарний покупець, тому нас не зачинять. Дівчата злякались, бо місце дуже хороше. Розумієш? Зараз всі просто на сьомому небі, що не потрібно шукати нову роботу. Та й для тебе це новий крок у професії. Не гарчи, а лови з усього цього користь. Навчайся, розвивайся, насолоджуйся. Чому ти погодилась на його пропозицію? Можеш дати чітку відповідь?

— Хотіла допомогти, — зітхаю й роблю ковток кави.

— От. Ти допомагаєш йому, а він тобі. Все правильно. Чому ти така напружена?

— А що буде, коли все це скінчиться? Коли нам більше не доведеться грати ролі закоханих?

— В житті всяке буває, він розумний чоловік і все вирішить сам. Навіщо йому проблеми?

— Ох, не знаю, Солю.

— А може, все складеться зовсім по-іншому і ви станете справжньою парою.

— Ні. Цього точно не буде. Як би мене не тягнуло до Дмитра, стосунків не буде. Не хочу жити й постійно боятись, що у котрійсь з ситуацій він повірить комусь іншому, а не мені.

— Кожен з нас помиляється, але справа твоя. Тільки тобі вирішувати як вчинити. Стривай! — вигукує й задумується.

— Що?

— Ти тепер мій бос? — хитро усміхається, а я закочую очі.

— Краще мовчи, — виставляю долоню вперед, а вона сміється.

— Не все так погано. Шукай позитивні сторони у цій ситуації. Ти можеш відчути себе у ролі власниці, здобути неоціненний досвід й в майбутньому відкрити щось своє.

— Мені б витримати інше, — зітхаю й підводжусь. Лишаю гроші за каву й виходимо на вулицю.

— Вже визначилась у чому підеш? — питає Солька й бере мене під руку.

— Це теж проблема. Потрібно купити сукню, туфлі, зробити зачіску й макіяж.

— Зачіску нікому не довірю, Машка зробить тобі офігенний макіяж і, поки одна поганка скасувала мій запис, можемо зганяти за сукнею, — смикає мене за руку й змушує усміхнутись.

Наступну годину я приміряю усе, що пропонують дівчата в магазині. Солька сидить на стільці й з діловим виглядом крутить носом, або ж киває. В основному киває й гора суконь, які подобаються, активно зростає. Я сама вже заплуталась, яка більше припала до душі.

— Дивись, яка ця гарна, — зазирає в примірочну подруга й тримає у руках вішак з черговою сукнею.

— Ні, досить. Час визначитись, — переодягаюсь у свою і виходжу. — Візьму чорну. Класичний колір, гарна довжина й мені личить.

— Не сперечатимусь. Ти в ній сексі.

— І зелену, тільки за свої кошти. Буде подарунком на день народження. Одягу її на вечірку.

— А вона не скасувалась? — питає здивовано.