Глава 1

Має в ній бути щось добре, але цього вечора я нічого не знаходжу. Вони виходять. Звичайна пара в нашому клубі: він старший за неї на два-три життя, а вона тулиться до нього так, немов дорожче нікого немає. Мабуть, і справді сьогодні вона не знаходить нікого дорожче.

Він дивиться догори. Гостей нашого міста легко впізнати в сезон дощів: вони щуляться від шуму, смикаються, коли небо розсипається над ними; деякі затуляють руками вуха, ніби ця недолуга перешкода зупинить грім. Нам, народженим тут, такі дурниці не спадають на думку. І ось цей приїжджий стоїть так, немов місто моє і його теж; стоїть так само, як я – схиляючись перед стихією, заряджаючись нею. Я ледь стримуюсь, щоб не завести його до «Уламку» або не заштовхнути в машину. Він не має права робити вигляд, що розуміє наші грози.

А вона народилася тут. Обличчя в неї знудьговане – ось і злива в черговий, мільйонний раз. Шум дощу і розбите небо не лякають її, але й не надихають, все захоплення дісталося цьому туристу. Її слова летять до мене, кинуті недбало, як і прозора накидка на гострі плечі:

– Можна щось придумати? Я так ноги замочу!

Вона не називає моє ім’я, хоча ще кілька годин тому я був Жоржем, улюбленим менеджером улюбленого клубу, і вона брала мене за руку, посміхалася і випрошувала кращий столик. Цього я не пам'ятаю: до клубу приходять сотні людей за вечір, але кожна дівчина шепоче одне й те саме з вечора у вечір. І ніколи, жодного разу не було в їх словах зарозумілих ноток, які я чую зараз. Я заспокоюю себе: цей зневажливий тон – удаваний і зникне разом з приїжджим.

Або це ще одна ознака, і вона чіпляється за людей, видавлює з них все, що їй потрібно, а потім кидає їх, от як зараз її блискучий каблук відштовхує краплі дощу.

Я вибачаюсь і відправляю помічника за якимось килимом, щоб постелити їй під ноги. Вже вкрай змоклий супутник притягує її, а вона хвилюється за дороге плаття. Стоїть така розгублена, і я хочу сказати: не переживай, він купить тобі сотні дрібниць. Вона, мабуть, думає так само і обвиває його у відповідь. Вони сідають у машину; він задоволений життям, вона – його грошима. А я залишаюся і дивлюся на калюжі. Вода з неба змішалася з пилом тротуарів і стала негожою, зовсім як наші люди. Я не можу пригадати ім’я дівчини, але вже знаю: вона стане наступною, кому я допоможу. Треба лише переконатися, що вона підходить під профіль, не слід мені спиратися лише на інстинкт.

Мама вчила вірити фактам, батько – прислуховуватися до інтуїції. На що мама одразу заперечувала, що інтуїції й не існує зовсім, це просто накопичений досвід, логічні зв’язки та здоровий глузд. Побувавши в тисячах ситуацій мозок з високою точністю визначить ймовірний результат, ось і все, ніяких «слідуй за серцем». Не дарма так звана розвинена інтуїція супроводжується високим інтелектом в більшості випадків.

– Фоновий аналіз і синтез інформації, не більше, – говорила вона.

– Нехай так, – погоджувався батько, а сам посміхався.

– Але якщо інтуїція добра, а інтелект не дуже? – якось запитав я.

А потім подивився на маму і одразу виправився:

– Якщо те, що ми називаємо інтуїцією, і інтелект індивідуума не корелюють між собою?

Але ж як вони розсміялися! Я розгубився, і розлютився, і засоромився – все водночас. Згадав усі ці гарні слова, міг навіть написати їх без помилок, а вони ледь не ридали зі сміху. Напевно, я підібрав щось неправильно, тому подумки розкрив словник на потрібних сторінках: корелювати – «бути взаємопов’язаним з чим-небудь за деякими параметрами», індивідуум – «людина як окрема особистість в середовищі інших людей». Ну що ж не так? Заспокоївшись, батько пояснив, що сміялися вони не наді мною, а через контраст двох фраз, і я повернув йому посмішку, хоч і не таку щиру.

«Контраст». Я перекочую слово. Не таке гарне як «феномен» чи «корелювати», і точно не «гіпоталамус», але непогане. Особливо якщо думати про той контраст, що вводять у вени, і тоді отримуєш інформацію про тіло і його хвороби – ємне, потрібне слово. Й досі мене зачаровують  поняття, речі і люди, які допомагають.

Високі стіни «Уламка» загороджують небо, і доводиться вийти з-під навісу, щоб побачити блискавки ближче. Через декілька секунд я розштовхую натовп і забігаю назад, щоб не змокнути: менеджер кращого закладу міста зобов’язаний виглядати пристойно. Всередині повно людей, але перед входом їх ще більше в будь-який час, що на прохолодному світанку, що в липкий полудень, немов кожен турист зобов’язаний зробити десяток фото біля «Уламка».

Він вражає, не заперечую. Височіє над сусідніми будинками, та не давить на них. Зроблений зі звичайного скла, але всі називають його кришталевим і тепер вірять в це, ніби слова, сказані багато разів, стають правдивими. Так і кажуть «кришталева перлина» і не розуміють, наскільки порівняння позбавлене сенсу. Людям взагалі не треба довіряти: вони і сонцем на стінах захоплюються, хоча блискавки жевріють куди краще.

Клуб завжди був для мене недолугою фікцією раю, і назвали його відповідно – не суцільне, лише уламок чогось справжнього. Однак тепер він став для мене символом, місцем, де почнеться новий світ, де вже почався мій шлях. Навпроти клубу нові будинки навалюються на останки старих – низьких, великих, що залишилися з часів, коли люди не обмежували себе метрами. Я стою посеред цієї купи, де змішалися кістки старого міста, хмарочоси нового, щільно притулені один до одного, і «Уламок», що клекоче без упину. Ідеальне місто. Тільки люди не такі.

На світанку я їду додому, де Айстра уже чекає мене на терасі, а решта ще сплять. На південь будинки рідшають – в цій стороні було наше вже позабуте місто, яке забрали хвилі. Звідси приходять погані новини, і мало хто хоче жити тут, нехай до зруйнованого сусіда сотні кілометрів. Мабуть, люди б тільки пораділи, якби цю сторону світу заклали камінням. Був південь – і не стало.

Мій будинок останній, за ним лише пуста земля. Одного разу в школі мене запитали, чи не страшно жити на півдні. Раніше я навіть не думав над цим, але тоді відразу перелякався і розридався. Якщо таке запитують, виходить, треба боятися. Пізніше, вже після уроків, я сидів з батьками на терасі, і вони довго-довго пояснювали, що не треба перейматися: ніякі хвилі не дістануть так далеко. А ті, що зможуть, тим зайва сотня кілометрів не завадить, сказала мама. Я знову ледь не заплакав, але передумав і розсміявся разом з нею. Чому передумав і чому вона сміялася, я так і не зрозумів.