Глава 6

На стелажі вже не вистачає місця папкам, і час змайструвати ще один, трохи ширший. Зазвичай люди так не радіють новим полицям, але для мене це символ того, що все йде правильно. Мій дім ще недавно був порожній, а зараз я тулюся у крихітній гостьовій спальні, тому що свою віддав квітам, як і батьківську. Кабінетом теж пожертвував, а величезний червоний стіл перетягнув до цієї кімнати зі світло-бузковими стінами, і людина з розвиненим смаком жахнулася би від такої гами. Нічого, дисонанс можна потерпіти, зате у квітів є місце, де вони приходять до тями після переїзду. Іноді я думаю: може, всі ці перестановки заради світла в кожній кімнаті? Заради заповненого будинку, заради того, щоб не відчувати самотність. Буває, накручую себе і лише через кілька годин бачу очевидне  – це все заради порятунку їх і суспільства в цілому.

Дванадцяти квадратних метрів не вистачає для ліжка, полки, яка впирається у стелю, метрового стола і громіздкого крісла – я думав взяти інший стілець, менший, але так звик за всі ці роки тонути в кабінетному коконі, що не наважився. Відкривши двері, відразу опиняєшся на ліжку. Його довелося пересунути, щоб утиснути стіл вздовж вікна: так зручніше дивитися на дощ, поки я розбираю щоденні звіти.

Спочатку було незвично працювати у крихітній кімнатці, але чого не зробиш заради порятунку інших. Поки я вмощуюсь у крісло, падає десяток листів. Неохайність не в моєму стилі, але я не дратуюся, швидше бачу у цьому матір, у якої хаос виникав з трьох предметів, що завжди мене зачаровувало: тільки був порядок, але варто їй було зайти до кімнати, як стільці виявлялися перевернутими, подушки валялися на столі, а ложки падали під диван, де їх знаходили за декілька тижнів, та й то лише тому, що всі шукали чергову втрачену мамою річ.

Я відганяю спогади і перевіряю домашню роботу своїх квітів. Їм не допоможуть тільки розмови, потрібні ще й вправи. Вони пишуть щоденні звіти: з найменшими деталями, з емоціями, які відчули, автоматичними думками і з пропозиціями, як їм виправити своє негативне ставлення та зміцнити позитивне. Я зітхаю, глянувши на звіт Заміі: лист зім’ятий, як завжди, а сьогодні ще й край надірваний. Ну як пускати такий огризок у папку? У графі «Емоції» немає ніяких змін, ті самі жахливі три слова: ненависть, роздратування, нудьга. Останнє лякає найбільше – немає нікого гіршого за нудьгуючого соціопата.

Після її безглуздих спроб втекти я вписую до папки Заміі чергове підтвердження особистісного розладу: «Нереалістичні цілі». Я говорив їй десятки разів, що вона вийде звідси, коли виправиться, але Замія наполегливо намагається втекти і потім розчаровується. І не дивно, бо треба ставити перед собою посильні задачі. Наприклад, продумати щоденний звіт, навчитися розуміти нову емоцію. Так багато можна зробити, але любов до грандіозних та нездійсненних планів – невід’ємна частина соціопатичної особистості.

Звіт Такки ідеально рівний, з акуратним почерком. А коли очі відшукують слово «надія», я вже не бачу нічого іншого. Переживання про Замію випаровуються, хоча не можна ставити одну вище за іншу, але я нічого не можу вдіяти з радістю, яка все затьмарює. З надії починалося переродження Айстри. Потім Німфеї. Тепер я бачу це слово у Такки і не сумніваюся, що вона стане наступною, хто ступить на правильний шлях. Злива така сильна, стіною просто, і я уявляю, що за завісою крапель стоїть батько, дощ тільки приховує його. Я посміхаюся і кажу:

– Ще одна, батько.

Відповіді я не чую, адже краплі такі гучні. Ну нехай, я все одно знаю, що він говорить, і бачу його посмішку у відповідь. Мама завжди знущалася над погодою, чого я не розумів, бо кожен дощовий день для мене щасливий, значить, у цьому місті у мене багато–багато радощів, і звіт Такки лише нагадування тому. Прикро, звісно, що щастя потребує нагадувань, але такий вже людський характер – викидати з голови хороше, пам’ятати погане.

Жахливі речі не дають про себе забути. Жити в місті, яке довелося швидко будувати серед невеликих містечок і сіл, нелегко. Жити і весь час почуватися чужинцем – важко. Але жити там, де тебе оточують психопати і соціопати – нестерпно. І, головне, ніхто нічого не робить. Хоча, якщо є сходи, вони обов’язково кудись приведуть, і у нашому місті вони поспішають униз.

Мама добре пояснила мені, чому так виходить: буває, одна людина настільки важлива, що рятують її всім світом, а потім гинуть мільйони, і не відчуваєш нічого. Вона говорила, що ніякий це не феномен – моє улюблене слово до десяти років – а цілком зрозуміле явище. Сказала назву, яку я успішно забув, втім, як і більшу частину сказаного. Запам’ятав лише її сміх, коли вона задирала голову догори, ближче до неба, немов потрібно було показати комусь, хто спостерігає звідти, що вона сміється. І руки її запам’ятав – вона їх берегла, ніби то була її найважливіша частина, хоча я знав навіть в дванадцять років, що головне в ній – інтелект. І серце, зрозуміло, але так з усіма матерями. Ми, бувало, сиділи на терасі і намагалися вишивати подушки, щоб прикрасити кімнати, хоча мама говорила, що ми розробляли моторику рук.

А ще я запам’ятав всі ознаки соціопата і психопата, винуватців того, що відбувається з нашим містом, їх відмінність і терапію, яка могла допомогти соціопатам. Психопатам ніхто не міг допомогти через деформацію їх мозку – як цей зім’ятий пиріг, сказала одного разу мама, витягуючи безформну масу з діркою посередині. Батько готував куди краще, хоч він і не займався моторикою рук.

У психопатів не було надії, поки мама не зайнялася проблемою. Не одна, звичайно, з таким навіть вона не впоралася б сама. Група людей, чиї імена я давно забув, своїм мозком вирішували проблеми мозку інших. Я тоді захопився не тільки мамою – це звичайна справа, але і її колегами, які зібралися рятувати безнадійні тисячі. Я ідеалізував маму все більше і більше, ніби не вистачало мені серця її і любові для захоплення. Одного разу, коли ми знову вишивали подушки і обидві виходили страхітливими, мама сказала, що їй доведеться залишитися на якийсь час у своїй скарбниці, як я називав її лабораторію. Я розгубився тоді від такої невизначеності і запитав: