Глава 8

Я стою на терасі «Уламку» і втрачаю час. Унизу йдуть люди, які живуть тут десятиліттями, і половина з них все ще виходить з дому без парасольок. Нічого їх не вчить – ні промокле взуття, ні загублена совість. Погода душить сонячними променями, і я хочу піти всередину, щоб не сліпнути від світла, але там уже шумлять люди. Ще більше я хочу поїхати додому. «Уламок» вперше пригнічує мене, адже в кімнатах залишилися ті, хто так потребують моєї допомоги. Крім Айстри, мабуть, вона давно віддає більше, ніж отримує від мене. Я ціную це і багато в чому покладаюся на неї, але так хочу побачити, як вона перша з букета відкриває ворота і виходить за них – зцілена і з відродженою совістю. Я уявляю, як Айстра махає нам на прощання і тримає в руках фіолетові папки зі звітами і моїми дружніми замітками. Часом я підштовхую її і кажу:

– Подивися у вікно, Айстра. Там весь світ, і він шумить для тебе.

Вона хитає головою і залишається. Ми всі звикли: я до допомоги Айстри, вона до нової ролі помічниці, і скоро радість від її переродження стихла, а замість неї прийшло заспокоєння. Вона пройшла свій шлях і вже не викликає те відчуття щастя, як інші, ще не розквітлі. Німфея буде наступною, і я вже мрію про новий цикл: непередаваний захват від її зцілення, а потім спокій і впевненість, що я зробив все правильно.

З чотирнадцятого поверху відкривається чудовий вид на місто, все ще клаптикове, як і раніше. Дисонанс якийсь – ще одне слово, яким поділилася мама в мої далекі вісім і яке я відразу полюбив. З тринадцяти років я і місто злилися в єдине ціле – ми обидва складалися з обривків, що не поєднувалися між собою. Майже два роки тому я зрозумів нарешті свій шлях, і місто має змінюватися разом зі мною, але чомусь воно стоїть таке саме, втрачене і втративши совість, начебто намагається зібрати себе зі шматків, але обличчя його виходить потворним. Нічого, скоро я виправлю і його, не тільки себе.

У позаминулому серпні у мене виникла вкрай неприємна думка, яка так і залишилася зі мною, лячна, справедлива: мама могла бути не права. Вірніше, мама була не права. Коли я вперше це зрозумів, немов піднялися хвилі, змиваючи вже не місто, а мене. Такого бути не могло і все ж було. Ох і пошкодував же я тоді, що батька поруч не було. Я сумую за ним кожен день, але тоді... Тоді особливо. Того вечора я зупинився на терасі свого будинку, побоюючись заходити всередину. У кімнатах не горіло світло, сумував забутий камін, а олені вкрилися пилом. Мені б прибратися, але замість цього я розлютився – чому я? Невже більше нікому? І відповів сам собі, що нікому, звісно, інакше не стояв би я в темряві.

Я сів на верхній сходинці. Мама стала іконою для батька і мене за ті роки, коли не вишивала зі мною подушки і не розкидала речі по дому. І я придумую її неправоту. Це легше легкого, вилити злість і образу через те, що вона залишила мене в дитинстві. Моє уява все не заспокоювалася: і кинула нас мама заради свого безцінного проекту, а батьку сказала, що забирають її примусово; і любила вона тільки своїх психопатів, і, може, сама такою була. Та взагалі – хто сказав, що вона була права зі своїми туманними ідеями?

На терасі стало страшно, хоч я знав тут кожну щербинку. Навколо нічого не світилося, будинків поруч не було. Пахла мокра трава, але навіть улюблений запах не заспокоював. Ніколи не вірив в бога, але завжди вірив у маму. І ось я подумав жахливі речі про неї, але стояв все ще непокараний. Нікому карати, шепоче голос, ніби я й сам не знаю. Нікому карати, розпалювати камін, пекти криві пироги, вирізати роги оленів на шафах.

Я ліг на голі дошки. Тераса створена для задушевних розмов в барвистих жовтих кріслах, а от спати на ній ще те випробування, та заходити у дім я не міг. Я карав сам себе, цими твердими дошками, вечірньою сирістю, від якої швидше за все захворію. Йшли години, і небо вже збиралося посіріти, а я все не міг заснути. Раптом мене ніби по голові вдарило. Мама все ж була неправа, і цього разу думка вже не лякала. Вона неправа, що тільки її проект міг допомогти людям. З ним було б значно швидше, не сперечаюсь, але я міг спробувати дещо інше.

Я знав, від чого психопати поводяться так жахливо – мигдалевидна залоза не дає сигнал центральній нервовій системі, ось і все. Я уявляв маяк, який запалює вогні кораблю, але той їх не бачить і йде прямісінько на скелі. Батько сказав би, що порівняння ліниве і очевидне, але йому подавай оригінальність. І знову дисонанс – це мама повинна плести павутину слів, а не він. Якось я сказав про це і вона пояснила:

– Коли працюєш з такими складними і незрозумілими речами, як мозок, все, що залишається – це прості слова.

А потім порівняла мої очі з морем, щоб підтвердити, мабуть, тезу, і батько розреготався:

– Могла придумати щось не настільки банальне.

Я замахав руками, відганяючи мальовничі порівняння батька, і сказав натомість мамі:

– Для чого, якщо море – це найкраще, що є.

Мама засміялася теж, сказала, що я навіть не бачив море, звідки мені знати, що це найкраще в житті. А мені і знати не потрібно було, я чув це в її голосі. Так з дитинства затерті порівняння я не вважав грубими, навпаки – навіщо придумувати інші, які, можливо, будуть звучати цікавіше, але не стануть такими точними, такими вдалими. Такими правильними.

У дитинстві батько повторював мені: якщо ти бачиш, що людині важко, а ти можеш допомогти, підійди і допоможи. Психопатам я допомогти не міг, їх гіпоталамус порушений, і мені ніяк його не виправити. Гіпоталамус – одне з моїх найулюбленіших слів, краще навіть, ніж феномен та дисонанс. Я частенько називав його гіппопотамусом. Спочатку і справді плутав, а потім, щоб розсмішити маму. Вдавалося, на жаль, не завжди: іноді вона лише ввічливо посміхалася, а, бувало, розповідала про гіпопотамів. Я ці розповіді не любив – слідом йшли безліч тварин, яких вона бачила, а я – ні. Слухати про китів та альбатросів було нестерпно, ніби мої батьки колись жили в казці, а я тільки в реальності. Одного разу я розсердився і не стримався: