Все, чого ти не бачиш

Пролог

Мене розбудив стукіт у двері.

Я застогнав, усвідомівши, що надворі ще глупа ніч, і змусив ноги плентатись темною квартирою.

- Доброї ночі, - пробурмосив я своїй літній сусідці, яка стояла за дверима. – Чим можу вам допомогти?

- Я все влаштувала, - заявила вона, владним голосом, що зовсім не підходив під зовнішність доброї пенсіонерки. – Завтра в тебе буде кімната. Збирай речі.

Я придивився до її очей і видав ще один стогін.

- Це не могло почекати до ранку, мамо?

- Я не слідкую за земним часом. Збирайся.

Я вже хотів закрити двері, коли сусідка сперлась на них рукою:

- А що я тут роблю? – прохрипіла жіночка ледь чутно.

«Трясця! Скільки разів я просив матір не кидати свої «костюми» просто так!»

- Ви… - я намагався вигадати щось правдоподібне, - ви скаржились, що я заважаю вам спати.

- А, так? – вона закліпала на мене почервонілими очима. – А ти шумиш?

- Вронив сковорідку, вибачте, більше так не буду.

- Добре, Владику, добре, - вона пошкандибала до своїх дверей.

А я поплентався далі спати.

Andunedelle