Все, чого ти не бачиш

1

(Дмитро)

 

Звістка про те, що в мене буде новий сусід по кімнаті, мене збентежила. Попередній був, звісно, нестерпний, але я не сподівався його позбутись раніше, ніж через рік. Бо де ж це бачено, щоб з кімнати в кімнату переселяли посеред навчального року? Мабуть, треба було багато «дати на лапу» комендантові, а отже, буду жити з якимось мажором.

«Так, досить вже думати про нового сусіда. Такими темпами я цей параграф і до опівночі не закінчу», - сказав я собі і знову схилився над підручником з фізіології, вдесяте перечитуючи одне й те ж саме речення.

Сконцентруватись не виходило ще й через страшенний гармидер у кімнаті. Скручений старезний матрац на сусідньому ліжку робив кімнату схожою на палату лікарні або літнього табору. А я і те, і інше ненавиджу. Я всміхнувся сам до себе. «Іронічно, ненавиджу лікарняні палати і планую все життя в них пропрацювати. Але ж одна справа лежати в них і страждати від хвороби та лікарняної їжі, а зовсім інша – лікувати, так? Ні, такими темпами я точно нічого не прочитаю за сьогодні!»

Я захлопнув підручник і відкинувся на спинку стільця. Ріденьке листя клену навпроти вікна вже почало забарвлюватись у золотавий колір сонця, що хилилось до обрію. Часом я занадто захоплювався безцільним спогляданням. Це дає мозку відпочити. На початку жовтня вже треба було б втягнутися у режим навчання, але сконцентруватись і досі було складно.

Стук ручки, що впала на підлогу з моїх розм’яклих пальців, повернув мене до реальності. Я нахилився, щоб підняти її і мимоволі заглянув під порожнє ліжко. Там лежала зім’ята і явно вже ношена шкарпетка. «Міг би нормально спакувати речі, якби не вирішив злиняти так раптово!» - вкотре обурився я. А мені тепер за ним прибирати! «Чи може скинути то все на новенького?»

«Знову я не про те… Піду до бібліотеки, там більш робоча атмосфера». Взувшись, я вийшов з кімнати з підручником і зошитом під пахвою. Я вже майже вийшов з гуртожитку, коли почув, як ззаду мене кличуть. Я обернувся. До мене чимчикувала наш комендант. «Дмитре! Ось, я вас зараз познайомлю!» Позаду неї я побачив хлопця, який відсторонено розглядав стіни. «Мій новий сусід», - одразу здогадався я. Поки Галина Степанівна щось захекано торочила, я розглядав новоприбульця, намагаючись зрозуміти, що за кота в мішку мені підкинули. Звичайна зовнішність, невеликий зріст. Одягнений скромно, тож точно не мажор. Мав з собою рюкзак та валізу. Не багато.

- Максим же залишив тобі ключі, Дмитре? - я виринув зі споглядання та втупився у високо підняті брови коменданта.

- Що? А, ключі, - пробелькотів я. – Ні, ви знаєте, не залишив.

- Як же це? – сторопіла Галина Степанівна. – Нові-то зробимо, не проблема, але навіщо вони тепер? Ти можеш йому зателефонувати?

У відповідь я лише здвигнув плечима. Що я їй скажу? Що я пішов зранку на пари, а коли повернувся, то застав лише пусті шухляди та згорнений матрац? Що за ці три дні я лише отримав від колишнього сусіда повідомлення в соцмережі: «Вибач, чувак, з’явилась можливість, яку не можна було втрачати! Я поїхав»? Я вже задовбався пояснювати всім навкруги ситуацію, якої сам не розумію. Тому я лише відмахнувся від Галини Степанівни:

- Зробимо новий ключ.

- І замок! Краще поміняйте замок! І якнайскоріше! Хто його зна… Так, Дмитре, дай зараз Владу ключі. Він хоче там речі залишити.

- Кому? – не зрозумів я.

- Владу, - комендант тицьнула пальцем у новоприбульця.

- Так, звісно, - розгубився я і почав обмацувати кишені в пошуках ключа.

Нарешті протягнув його хлопцю. Той взяв його кінчиками пальців та ледь помітно кивнув.

- Тоді, може одразу і кімнату покажеш? – спитала комендант. Спершу я хотів відмовитись, бо мав плани, але потім зрозумів, що не можу залишити незнайомця сам на сам з моїми речами.

Я провів його до нашого помешкання. Ключі залишались в руках Влада, тому він обережно простягнув їх мені. Всі його рухи взагалі здались мені досить скутими.

- Ну, он твоє ліжко, - вказав я. – У шафі є вільні полички. Холодильник спільний, клади їжу куди хочеш.

- Ми нормально не познайомились, я Влад, - він простягнув мені руку. Я не чекав на ініціативу від нього, бо перше враження він справив забитого миша.

- Дмитро. Тобі із чимось допомогти?

- Ні, - усміхнувся він. – Тут затишно.

Влад почав розкладати речі, а я вмостився на ліжко та розгорнув підручник.

- Якщо треба буде туалет або душ, скажи, я покажу.

- Добре, - сказав він, застеляючи ліжко. - До речі, це твоє? – він простягнув мені ношену шкарпетку.

- Ні.

Влад викинув її у смітник і пішов розкладати одяг по шухлядах у шафі.

- Це мого минулого сусіда, - додав я.

Влад утрамбовував свої светри в охайну стопочку.

- Він чогось несподівано поїхав, - я продовжував.

- Так-так, я знаю, - Влад зупинився і посміхнувся до мене. – Тому я й тут.

Він знову повернувся до светрів. Краєм ока я спостерігав за ним. Покінчивши із одягом, він заповнив полицю над ліжком купою старих книжок, на обкладинці яких навіть назви стерлись. «Якщо це підручники, то вони давно вже не актуальні». Останньою зі своєї валізи він дістав ще одну поменше. Ця була сіра та обдерта, хоча колись мала б бути чорною, всього півметра завдовжки, більше схожа на кейс нью-йоркського клерка початку минулого сторіччя. Зі словами «поки що полежиш тут», він запхав її під ліжко.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше