Все, чого ти не бачиш

6

(Дмитро)

 

Минув тиждень з тих пір, як я застряг в парку тієї ночі. Телефон працював, сімку відновив. Батьки прислали нову куртку, більш теплу. Я все ще не мав паспорта та студентського, але ж то питання часу. Навіть рука вже майже загоїлась. Тож ззовні здавалось, що все налагоджувалось.

От тільки я не міг спати. Інколи через жахи, інколи через думки. Мені снився той темний парк. Мені снилось, як я блукаю ним і не можу вибратись. Часом у сни проникали гострі гілки, які обплутували мене так, що я не міг рухатись. Вони лупили мене по всьому тілу. Інколи у снах з’являлась жінка, яку знайшли мертвою зранку. Я не бачив її обличчя, тож у моїх снах воно було закрите волоссям. А всі її кінцівки були подерті трьома пазурами невідомого звіра. Бувало, що вона стояла осторонь, а бувало, що бігла до мене, простягаючи руки в німому проханні. А те, що мене лякало найбільше у цих снах – цілковита тиша. Я нічого не чув, навіть коли промовляв щось сам до себе вголос.

Через липкий піт, у якому я прокидався щоразу, мені вже двічі довелось прати постільну білизну.

А час, коли я не спав, виявлявся навіть гіршим. Я не міг сконцентруватися на лекціях, на тому, що читав, на їжі, на будь-яких побутових справах. Я все думав і думав. Після всього, що зі мною сталося, переді мною відкрилось два шляхи. Якби я пішов першим, то мав би визнати, що мої очі брехали мені. Бо те, що я бачив не могло стати реальністю у сучасному раціональному світі. Другий шлях допускав, що мої очі все бачили вірно. Тоді я мав би повірити у те, що я спростовував все своє життя.

Я чітко запам’ятав все, що коїлось із часом. Я був впевнений – ми завжди йшли прямою стежкою. Я не міг сплутати лави – у тому парку всі вони у формі різних звірів. Звірі не повторюються. Я навмисне сходив туди пізніше, щоб перевірити.

Думай, Дмитре, думай! Як таке могло статися? Мені згадався документальний фільм про Бермудський трикутник, який я нещодавно переглянув. Там люди зникали після того, як переживали викривлення часу та простору. Але ж я не зник. Мені вдалося вийти з парку. Я пригадав відчуття під час того, як знову опинився на освітленій вулиці, коли вибрався з тих клятих кущів. Я нарешті зміг знайти влучні слова, щоб описати свої емоції. Мене затопило відчуття «реальності». Саме так. Я боявся використовувати це слово, бо тоді довелося б визнати, що все, що я пережив у парку відгомоніло цілковитою нереальністю. Але це факт.

Я довго вагався, але все ж таки списався із однокласником, який навчався у цьому ж місті. Не пам’ятаю, ким він мав би стати, але вивчав щось пов’язане з ядерною фізикою. Я вмовив його зустрітися на бокал пива.

- Несподівано було отримати від тебе запрошення, - зізнався Ваня мені за столом бару.

- Насправді… - я не знав, з чого почати. – Як твої справи?

- Нормально, - він відкинувся на спинку м’якого диванчика. – А твої?

- Теж нічого.

- От і поговорили.

Ми мовчки сьорбали пиво.

- Ти ж не про мої справи запросив мене потеревеніти, - зітхнув він. – Краще давай одразу до справи. Бо я не повірю, що ти не згадував про мене цілий рік, а зараз пригощаєш, бо скучив.

Мені стало соромно.

- Ой, тільки не треба відводити погляд, - Ваня це помітив. – Розслабся. В наш час це вже норма. Швидкі переписки, розмови по справі. Насправді, мені подобається такий ритм. Тож, викладай.

- Добре. Мені потрібна твоя консультація, як фізика.

- Ого, я на що завгодно очікував, окрім цього. Останній раз я зустрічався з другом з минулого, бо той хотів позичити в мене грошей.

- Ні, грошей мені не треба, - одразу підняв долоню я. – Тільки твої знання. Ви ж вивчаєте в себе там квантову фізику?

- Взагалі-то, квантову механіку, але так, вивчаємо. Навіщо вона тобі? – усміхнувся він.

Мій лоб змок. Мої очі забігали баром, шукаючи підказку, як сформулювати відповідь на це питання так, щоб не злякати адекватну людину.

- Та ми тут з другом посперечались, і потрібна думка спеціаліста, - випалив я перше, що спало на думку.

Ваня хихикнув.

- Вже цікаво. Про що сперечались?

- Ми дивились один фільм, - почав я.

- Бойовик?

- Ні, скоріш жахи.

- Жахи? – сплеснув руками Ваня. – Я тебе і справді давно не бачив. Покажи мені того генія, який вмовив тебе змінити смаки!

- Не важливо. Так ось. В цьому фільмі із головним героєм відбувається така річ. Він іде знайомим собі шляхом вночі. Освітлення немає, хоча це центр міста.

- Не треба мене залякувати! – перервав мене Ваня. – Ми не в таборі біля костра. Давай стисліше.

- Добре. Він іде прямою стежкою, але все повертається і повертається до початку шляху. А ще йому здається, що минає не більше 5-10 хвилин, а насправді годинник показує проміжки часу ледь не в годину.

- Зрозуміло, а суть суперечки в чому? – спитав товариш, коли я скінчив.

Я знову опинився в тупику. «Як би я прокоментував такий сюжет?»

- Ми розмовляли про природу таких явищ. Час і простір – це ж матерія, вірно?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше