7

(Дмитро)

Я погано контролював себе після пробудження. Я ніколи не хапав нікого за грудки до цього. І мені не сподобалось. Це не так круто, як показують в фільмах. Я зробив це зовсім не круто, а з розпачу. А це жалюгідно.

«Влад щось розповість мені». Я не знав, на яку стежку я ступив, але щось крутилось у підсвідомості, штовхаючи мене у спину. «Боюсь, що маю визнати наявність у мені інтуїції».

Я дивився на сусіда. В мене склалось відчуття, що я зробив йому боляче – із таким жалем він на мене дивився.

- Добре, які правила? – кивнув я.

«За останню добу моя думка, моє відношення до історії змінювалось декілька разів. І ось знову. Скільки годин було у сьогоднішньому дні?»

- Я не знаю, як ти відреагуєш на те, що я тобі розповім, - відповів Влад. – І я боюся цієї реакції, зізнаюсь. Тому аби виглядати якомога переконливішим, дай мені можливість розповісти все і не перебивай мене. Став запитання, що саме тебе непокоїть. Але ні в якому разі не спростовуй мої відповіді. Наприкінці зробиш висновок. Добре?

- Чому я не можу спростовувати те, що почую? – не зрозумів я.

- Тому що це буде шкідливо для мене і для твого розуміння моєї версії подій. Але як тільки нашу розмову буде вичерпано, будь ласка, - Влад розвів руки в сторони.

- Я не розумію… - почав я.

- Просто повір, - перервав мене Влад. – Я скажу тобі щиру правду. Ту правду, у яку я сам вірю всім серцем. Я не матиму на меті переконувати тебе в будь-чому.

Я обдумував його слова. Все це було складно, незрозуміло. «А як інакше, якщо я навіть не знав, що на мене чекає далі? Я навіть не уявляв, про що прошу».

- Тож, що ти хочеш знати? – запитав Влад.

Я хотів знати все, але згадуючи, як розпитував сусіда про його валізу, відкинув це формулювання. Треба було з чогось почати, від чогось відштовхнутись.

- Та ніч у парку, - почав я, - ти одразу не схотів скорочувати шлях. Ти знав, що там щось станеться?

- Я не знав напевне, але міг допустити таке, - кивнув Влад.

- Як?

- Я вже стикався з подібним. З тих пір в мене правило: не заходити у темряву, яка не має там бути за законами фізики.

Я викликав у пам’яті картинку нічного парку. Тоді я не звернув на це увагу. Тож і зараз не зміг згадати, чи видався він мені теж занадто темним.

- Люди зазвичай не звертають на таке уваги, - відповів Влад на мої думки. – На це і розраховано. Вони взагалі мало що помічають.

- Ти кажеш так, ніби не є сам людиною, - сказав я.

- Це не питання, тож я не буду коментувати твою фразу, - сусід відвернувся.

«Як я і думав. Знову ці ігри з питаннями».

- Чому ми ходили по колу? – спитав я.

- Ми не ходили по колу. Ми йшли по прямій асфальтованій доріжці.

- Тоді як?

- Знаєш таку гру, «Змійку»?

Я кивнув. Грав у неї ще в дитинстві на батьковому телефоні.

- Так ось, - продовжував Влад, - що відбувається, коли змійка доповзає до краю екрану?

- Вона виповзає з протилежного боку… - почав я. – Тобто ти хочеш сказати, що?..

Сусід кивнув.

- Так, типу того.

- Як це можливо?

- Я не знаю, як, - здвигнув плечима Влад. – Це можливо, і все. Це складний механізм, який я не вивчав достатньо.

- А що відбувалось із часом?

- З ним все було в порядку. Він тік так, як і завжди.

- Але ж ми… - я не знав, як правильно сформулювати. – Ми втрачали по пів години кожного кола.

- Не кола, - поправив він мене. – Втрачали так, як втрачаємо кожної ночі, коли спимо. Я не знаю, скільки ми проводили у точках переходу.

- Точках переходу? – я почувався повним йолопом.

- Той момент, коли змійка зникає в одному боці екрану і з’являється з іншого. Це займає якийсь час. Як бачиш, непомітний для нашої свідомості. Як під час сну. Ти прокидаєшся і не знаєш, скільки ти проспав, доки не подивишся на годинник.

Я замислився. Звучало логічно. Неймовірно, але логічно.

- Але ж потім годинник показав різницю всього в хвилину. Як це? – згадав я.

- Так, отоді я і зрозумів, що ми навіть у більшій халепі, ніж я думав, - покачав головою Влад. – Просторова петля то одне, а от часова…

- Петля? То це так називається?

- Я не знаю, це я так називаю таке явище. Ти не знайдеш наукових праць про просторово-часові викривлення, окрім художньо-фантастичної літератури, бо з точки зору науки це неможливо. Тож і термінології немає.

- Так, це абсолютно неможливо з точки зору науки. У тому то і справа! Як мені у це вірити? – підскочив я.

- «Відкиньте все неможливе. Те, що залишиться, і буде відповіддю. Якою б неймовірною вона не виявилась». Це цитата з Шерлока Холмса, до речі.