Все, чого ти не бачиш

8

(Дмитро)

 

Я не думав, що засну після такої розмови. Тим не менш мені стало на диво спокійніше.

При світлі дня наша нічна розмова здалась нереальною. Вона мені не наснилась, ні, але зараз, збираючись на пари, поринаючи у буденне життя, я був значно скептичніше налаштований. У все, що розповів Влад, вірилось вже менше.

- Вдень все здається зовсім не таким, правда? – почув я голос Влада.

Він стояв у дверях з зубною щіткою в руках.

- Думаєш, що зараз підеш на свої лекції, і все щезне само собою, бо ось же він, матеріальний реальний світ, так? – продовжував він.

Я кивнув.

- Знайомо, - його губи викривила сумна посмішка. – Поки не пізно, можеш ще списати все на мою любов до «казок», як ти кажеш.

- Я намагався, - зізнався я, - я думав про це багато і довго. Навіть вчора тричі міняв свою думку, якщо не більше. Але все ж таки… Мене ніби штовхають у різні сторони і я не можу визначитись. Ці гойдалки вже просто зірвали мені дах.

- Що ти маєш на увазі?

Я сів на ліжко, відклавши рюкзак, який збирав. Якщо Влад вночі знайшов в собі сили бути зі мною відвертим, було б непогано відплатити йому тим самим.

- Я роздумую про все це з тієї самої ночі, і я довго не міг визначитись, чи має це для мене значення. Я вагався, чи варто мені копати глибше. І з одного боку всесвіт давав знаки, що таки варто, а з іншого – що мені треба про все забути. Так, не дивись на мене, я не вірю в знаки і долю, але як ще це пояснити? Я не знаю. В мене немає підходящих термінів. Якби все залежало від ефекту метелика, то це одне діло. Але цей метелик щось сам ніяк не визначиться. То він посилає мені жіночку, яка переконує не лізти, то…

- Яку жіночку? – пожвавився Влад.

Я переповів йому події вчорашнього вечора.

 

(Влад)

 

«І це ще я завжди роблю помилки?! І це ще в мене не все під контролем?! Мамо, мамо, ти взагалі уявляєш, що накоїла? Одна деталь, одна! Той шопер нещасний, невже ти не могла винести його? І все, зараз я би…»

Та який сенс був думати, як би воно сталось?

Я поплентався на заняття, хоча найбільше тієї миті мені кортіло поговорити з матір’ю та сказати їй все, що я про неї думаю.

Зосередитися на лекціях я не міг, так як весь час «прощупував» простір своїми чуттями. «Чи не прорвався сюди ще хтось, окрім нічної постаті у вікні? Ще треба буде подумати, що то було». Тайрі про це я не казав, хоча дуже кортіло. Я прагнув підтримки, коли мені було страшно. Натомість знав, що отримаю лише чергову порцію дорікань щодо своєї недалекоглядності. «Цікаво, чи змінила б вона думку, якби я розповів їй про помилку моєї матері? Мабуть, сказала б, що це у нас сімейне».

 

(Дмитро)

 

Я обідав в студентському буфеті. Що більше я роздумував над розповіддю Влада, то більше виникало запитань. Їх назбиралось так багато, що я почав їх записувати, бо всі б не запам’ятав. Я все ще балансував між відчуттям абсолютної нереальності Владової версії та тим, щоб відкинути упередження та поринути у істину, якою мені все це тоді здавалось. «Так, я мав би собі зізнатись, що відчуваю. Відчуваю, що я на правильному шляху. Я ніколи не дослухався до свого внутрішнього голосу. Навіть не знав, що він му мене є. Але зараз він буквально волає мені на вухо».

І все ж таки зробити цей крок, поринути у світ, де живуть тварюки та ще бозна хто, було надзвичайно страшно. Я б почувався зрадником щодо самого себе. Я запевняв себе, що знайду раціональне, наукове пояснення. але надія на це танула з кожною годиною.

«Вночі я сказав, що вірю Владу. Я не збрехав. Дивно, але я тоді справді не збрехав, хоча не очікував від себе саме такої відповіді. І все ж таки, як же дивно все це сприймається при світлі сонця».

Хтось опустив свій піднос на мій столик. Я виринув з роздумів і подивився на порушника мого спокою. Ним виявився високий студент-іноземець з якоїсь з африканських країн. Я не пам’ятаю, чи питав він згоди сісти поруч зі мною, але я точно не відповідав йому.

Він був кремезний, з голеною головою. Я посовався на стільці, не знаючи, як реагувати на його появу. Навколо було безліч вільних місць.

Від того, як він уп’явся в мене своїми очима, кусок до горла не ліз. Його рогівкою бігали сріблясті іскорки, коли він крутив головою. Такі світлі очі зовсім не пасували до його зовнішності в цілому.

У дверях буфету я побачив Влада. Коли наші погляди зустрілись, я хотів махнути йому, щоб присів поруч і врятував мене від недолугої компанії. Однак він закляк, прикипівши очима до здорованя.

Я вирішив, що ладного обіду все одно не буде, тому почав вставати та збирати брудний посуд.

- Ти ж ще не доїв, - зауважив іноземець чистісінькою українською, без натяку на акцент.

В мене всі слова з голови повилітали. Я глянув туди, де ще мить тому стояв Влад. Замість нього побачив порожній коридор. Руки погано слухались, тому я занадто довго порпався із підносом.

- Я кажу, ти ж не доїв ще, - повторив іноземець.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше