9

(Дмитро)

Мені здавалось, що я ще ніколи так багато не думав у своєму житті. Весь мій час тепер займали роздуми. Мені треба було переварити почуте та побачене. Мені потрібен був глибокий аналіз. Я навіть завів блокнот, у якому записав всі події, їх пояснення та мої теорії.

Я позначав, чому я маю беззаперечно вірити: бо я бачив це на власні очі і поки що не знайшов доказів, що мій зір мене підвів. Наприклад, сліди від пазурів на моїй нозі та на Тайриній; що коїлось із часом у петлі. Я також відніс сюди густу неприродню темряву.

Я підкреслював логічні судження, які не викликали питань, але й не мали доказів. Наприклад, про плату за вихід із петлі. Адже дійсно я вибрався з парку саме тоді, коли втратив своє майно і трохи крові. Збіг? Я все ще не вірив у них.

Мене навіть якось розсмішила думка, що у мене відтепер є два шляхи – або допустити існування надприроднього, або допустити думку, що щось у світі відбувається без причини. Другий варіант мені все ще імпонував менше.

Також у моєму блокноті я завів графу «Те, у що мені складно повірити». Я здивував сам себе, коли виявив, що мені нічого туди записати. Я мав сумніви, але в глибині душі чекав на появу доказів, що розвіяли б їх.

Влад з Тайрою вже пояснили мені, що це одне з найскладнішого в їх житті – не втрачати віру.

Після того, як я визнав, що карти показали мене – самовпевненого сліпця, який не бажає бачити, як влаштований світ, тільки тому, що це не вписується у звичний йому світогляд, - мені знадобився час. Влад з Тайрою це зрозуміли, тому цілий вечір мене не чіпали. Вони про щось перешіптувались, постійно пили чай (і мене пригощали), порпались у дивній валізі сусіда. Ще вони зробили і розклали по кутках кімнати якісь мішечки. Влад попросив їх не чіпати.

Коли я спитав, що це, Тайра пояснила, що вони виготовили обереги для кімнати. Вони мають відлякувати недоброзичливців, особливо нематеріальних, і будь-яку негативну енергетику.

- А вони можуть бути навіть тут? В будинку? – спитав я.

- Ще місяць тому тут все було чисто, - відповіла Тайра. – Але тепер, коли ти почав ставити питання, наш щит з твоєї невіри почав тріщати. Я не знаю, скільки часу піде, щоб вони пробрались і сюди.

- Ти так кажеш, ніби це залежало тільки від мене, - я скоса подивився на неї.

- Здебільшого, - як ні в чому відказала дівчина.

- Зараз не час, - втрутився Влад. – Краще видавати інформацію дозовано і на підготованому ґрунті.

- А коли час? – сплеснула руками Тайра. – В нас його майже немає.

- Кажіть мені, що треба, я витримаю, - сказав я. – Мені здається, тепер мене буде вже складно здивувати.

- Ти навіть не уявляєш… - похитав головою Влад.

- Ми тебе використали, - різко відповіла Тайра. – Не те, щоб навмисне і саме тебе, але…

- Ти не з того почала, - перервав її сусід. – Розумієш, Дмитре, у тій реальності, у якій ми живемо, існування вимагає деяких правил. Поринути у світ надприроднього не так складно, як утриматись в ньому. З першою проблемою ти і сам вже стикнувся. Те, про що ми знаємо, майже неможливо довести, окрім як покладанням на власну пам’ять та відчуття. Якщо не тримати свою клепку під контролем, з часом можуть з’явитись сумніви. Це природній процес – мозок намагається закрити прогалини…

- Так, я читав про це, - кивнув я. – Сподівався, що і зі мною це спрацює, але…

- До цього ми ще повернемось, - підняв руку Влад. – Зараз поясню, до чого я веду. Але почну здалеку.

Тайра закотила очі та вмостилась зручніше на ліжку із черговою чашкою чаю.

- Наскільки здалеку? – запитала вона.

- Згадай часи, коли люди вірили у великі пантеони богів, - почав сусід.

- Дуже здалеку, - промимрила дівчина.

- Їм приносили жертви, - продовжив Влад. – Їм поклонялись. Були окремі міста під управлінням певного бога.

Я пригадував таке з уроків історії.

- Потім з’являлись монотеїстичні релігії. Згадай, як у середньовіччі вбивали за віру, за те, що в тебе інший бог.

- Я поки що не дуже розумію, до чого тут… - протягнув я.

- Боги змагались за аудиторію, як зараз змагаються блогери за підписників. Спершу в межах своїх пантеонів. Потім з’являлись боги, що зрозуміли – конкурентів їм не потрібно. Треба, щоб ціла нація вірила в мене одного. І то не одна. Почали з’являтись постулати у релігійних вченнях, типу «Я єдиний правильний бог», «За іншу віру ти не маєш права жити або горітимеш у пеклі». Розумієш тепер до чого я веду?

- Боги змагались за віру, бо… - я замислився, - ну це як якась підзарядка для них діяла, так?

- Так, простими словами. Вони «харчуються» вірою, вони живуть завдяки вірі людей. І чим більше в них вірять, тим вони сильніші. Ця боротьба релігій триває вже не одну тисячу років.

- А коли вони втрачають віру, то слабшають?

- Звісно. Є зовсім забуті пантеони богів. Померти вони не можуть – боги ж бо безсмертні здебільшого – тому впадають у щось схоже на летаргійний сон від безсилля. Ті, кого ще пам’ятають, непогано живуть. Вони вже не таки сильні, як були колись, але все ж таки. Особливо останніми століттями, коли пожвавився інтерес до міфології серед філологів. Навіть в школах тепер викладають міфи та легенди. Діти вірять, що колись такі боги жили, а їм цього і достатньо. Ще й послабились гоніння на відьом, тож різноманітні культи відроджуються по всій планеті. А в деяких країнах Африки боги і не втрачали свого впливу. Взагалі, там, куди не добралося християнство, старим богам простіше. Християнський бог виявився найталановитішим піарником та смм-менеджером. Так себе розпіарити – на пів планети! Жодному ще так не вдавалось.