10

(Дмитро)

Ми повернулись до студмістечка геть пізно. Біля входу до нашого корпусу Влад затримався і роззирнувся. Я прослідкував за напрямком його погляду. Він пильно вдивлявся у вікна гуртожитку навпроти.

- Щось не так? – я вже був ладен чекати на тварюк будь-де.

- Всередині поясню, - одними губами промовив Влад.

Перше, що він зробив, зайшовши до кімнати, - щільно затнув штори.

- Це через них? – я кивнув на вікно. – Через тварюк ти затинаєш їх щовечора?

- Не зовсім, - він почав розкладати продукти. – Тварюки з вулиці мало що можуть заподіяти тобі в домі. Хіба що ти сам їх запросиш всередину.

-  Ким треба бути, щоб запросити їх додому? – здивувався я.

- Необізнаною людиною, - серйозно відповів Влад. – Жінка, на яку ми перекинули нічницю, навряд чи взагалі здогадується про її існування, тим не менш власноруч пронесе її через поріг свого помешкання.

Я розкрив упаковку сосисок та висипав їх у каструлю. Влад підхопив чайник, і ми попрямували на кухню.

- А сама істота поріг перейти не може? – запитав я.

- Ця – ні. Але є деякі, яким він не заважає. Не дарма наші пращури під порогом закопували якийсь оберіг.

На кухні було ще декілька хлопців.

- А ці всі забобони, типу не передавати нічого через поріг, не тиснути руку, тощо, це теж через це? – я стишив голос.

- Поріг – це межа, кордон. У кордонів є свої закони, і з ними треба бути дуже обережним, - як ні в чому відповів сусід.

Я озирнувся, щоб переконатись, що на нас не звертають уваги. Розмовляти про таке серед людей мені видалось неправильним. Я не хотів бути сприйнятим, як якийсь недалекий псих. Тому питань я більше не задавав. Ми поставили чайник і каструлю на вогонь.

Декілька хвилин ми провели мовчки, дослухаючись, як інші обговорюють наближення модулю та нові меми.

- Кордони, навіть невидимі, мають неабияку силу, навіть якщо не проводити над ними додаткових обрядів, - продовжив Влад, косячись на мене.

Я все ще мовчав, позираючи на хлопців.

- Мій дім – моя фортеця. Чув про таке? – не вгавав він.

Я кивнув.

- Цей вираз теж недарма з’явився, - посміхнувся сусід.

- Може поговоримо про це потім? – нарешті вичавив я пошепки.

Очі Влада загорілись.

- Дивись, - підморгнув він мені, а потім продовжив ще гучніше. - Людина може переступити майже будь-який поріг, тому деякі тварюки користуються ними, як транспортом. Якщо поріг додатково захищений, то що б на тебе не насіло надворі, воно відпаде, як тільки ти ступиш до хати. А ще буває так, що людина сама запрошує істот всередину, несвідомо. Наприклад, згадуючи їх назви, імена. Це теж окрема тема. Імена сакральні. Вони, як мінімум, можуть прикликати того, кому ім’я належить. А ще поведінкою… Тож так, обмовлюся, твій дім – твоя фортеця, якщо ти знаєш, що робити.

- Це що таке цікаве? – я почув питання одного з хлопців до нас і зіщулився. «Ну ось, почалось».

- Не можемо рівень у грі пройти, - не вагаючись відповів Влад.

- А, цікава гра, мабуть, - посміхнувся хлопець, - я теж застряг у Відьмаці, уявляєш… - і він повернувся описувати ігровий процес своєму співрозмовнику.

Влад знову підморгнув мені. Тим часом сосиски та чайник закипіли. Ми підхопили кожен своє і поспішили до кімнати.

Там, за поїданням запареної мівіни із сосисками, Влад почав хихикати.

- Бачив? – спитав він мене, вказуючи у напрямку кухні.

- Що то було взагалі? – накинувся я на нього. – Якби вони не повірили…

- У що? – Влад надмінно здійняв брову. – У те, що двоє молодих хлопців обговорюють комп’ютерну гру?

Я прикинув, що він правий.

- Обговорювати таке з людьми, так, дійсно, не варто. Ти і сам вже здогадуєшся, яка може бути реакція. Еге ж? Але обговорювати при людях – це зовсім інша справа. Ми можемо звести все до того, що балакаємо про фільм, книгу, гру… Будь-що підійде у цю золоту епоху контенту та розквіту фантастики. Це п’ятсот років тому тебе б спалили на багатті за одне слово «оберіг». Згадай, що я тобі відповів, коли ти побачив мою валізу.

- Рольові ігри, - кивнув я.

- Правдоподібно? Звичайно. У наш час це досить розповсюджено. Людям простіше погодитись із прийнятною для них версією, ніж допустити думку про щось, що не вписується в їхні вірування або їх відсутність. Заковиристо сказав, але ж ти розумієш до чого я?

- Так.

- Люди – твердолобі сліпці, на мою думку. Ти вже вибач, що я так про вас, але ж це правда. Я не знаю, який грім має вдарити їм в макітру, щоб вони почали бодай здогадуватись про все, що відбувається навколо них. Не ображайся, але взяти хоча б тебе. Ти побував у петлі, і то складній та небезпечній. На тобі залишились сліди від пазурів. Ти сьогодні виніс з балки нічницю, яку бачив та відчував. Але я знаю, що ти все ще сумніваєшся.