16

(Дмитро)

Я вибіг з гуртожитку, на ходу набираючи Тайру.

- Ти написала Владу? – заволав я в трубку, перш ніж вона встигла сказати «Алло».

- Так, в чому справа? – спитала вона.

- Вони знають, в якій він лікарні, - сказав я і кинув трубку, щоб не відповідати на запитання, які могли в неї виникнути. Мені не хотілось зізнаватись, що я сам надав їм цю інформацію. Я знайшов себе цілковито на боці скандинавів. І тому мені треба було самому поговорити з Владом. Дізнатись його думку. Переконатись, що він знає, що відбувається.

Я сподівався, що він втече. І одночасно боявся цього, бо не знав, де тепер його шукати. Я не був впевнений, чи варто йому дзвонити і питати. А що, як за мною стежили?

Я написав Тайрі, що чекатиму її біля головного входу до п’ятої лікарні.

(Влад)

В мені боролись два почуття. З одного боку, я передбачав, що цей мій сховок не протримається і доби, що б там мати не казала. «Вона не з тих богів, що вміють справно ховати таємниці та думки. Батько?.. Я взагалі здивований, що він хоч пальцем поворухнув, щоб допомогти мені. Адже від мого існування страждає далеко не його репутація».

З іншого боку, я відчував глибоку втому та розчарування. Я тільки втік з одного місця, як вже потрібно було шукати новий сховок.

Я навіть не спитав, що сталось, коли отримав повідомлення від Тайри. Все і так було ясно, як день. Мене знайшли. Знову. А подробиці вже були мені нецікаві.

Мати попереджала, ще коли мені було 11, що мені доведеться ховатись все своє життя. Можливо навіть не одне. Я прийняв це. Але не думав, що все буде… так. Я гадав, що достатньо буде не «відсвічувати» своєю аурою і не стикатись з «дітьми» з інших пантеонів, окрім тих, що на нашому боці. Я збирався жити нормальним життям, просто з деякими нюансами.

«Не тікати, не переховуватись. Не в моєму світі. Не в звичайному світі!»

«Я вже втомився це робити… Як же я втомився!»

«Я не зможу так все життя. Я навіть і дня більше не витримаю!»

Я вимкнув телефон і лишив його на тумбочці біля ліжка. Біля вмивальника я ретельно стер всі захисні візерунки з тіла.

У пакунках, що принесли Дмитро з Тайрою, я знайшов більш-менш підходящий одяг. От тільки куртки та взуття не було. Вони розраховували, що я походжатиму лише коридорами лікарні. Нічого, медсестри принесли мені якісь резинові капці. Якщо вдягнути дві пари шкарпеток, то не змерзну. Я вхопив двадцятку на дорогу з гаманця.

На вахті я пояснив, що сходжу у кіоск на зупинці, і поспіхом вийшов з лікарні, поки мене не зупинили.

(Дмитро)

Машина Тайри вже стояла біля входу лікарні. Я побачив, як вона виходить звідти.

- Мене не пустили досередини, але сказали, що якийсь хлопець виходив в кіоск і ще не повернувся.

- Його телефон вимкнено, - повідомив я.

- Знаю, - Тайра роздивилась.

- Ти довше його знаєш, куди він міг піти? – спитав я.

- Я уявлення зеленого не маю, чесно, - на її обличчі був розпач.

- Що ж нам робити?

Тайра не відповіла.

- Ми не можемо просто бігати кругами по району, сподіваючись, що наткнемося на нього.

- Він же не міг далеко піти… - спробувала заперечити Тайра.

- Але він міг сісти на маршрутку, - відповів я. – На будь-яку.

Тайра кинулась до машини і відкрила багажник. Там вона порпалась у полотняній сумці, доки не дістала звідки декілька кристалів на шнурочках. Вона попереминала їх у руці, спробувала кожний на вагу і вибрала один – прозорий з білим відливом.

- В тебе є якась його річ? – нервово запитала вона.

Я вже збирався сказати, що ні, аж ось згадав, що під штаниною все ще припасований владів ніж. Я протягнув їй його.

- Він дав тобі свій ніж? – вона вибалушила очі. – Мені він навіть торкатись його забороняв. Тоді це краще зробити тобі, - вона вклала кристал мені в іншу руку.

- Що зробити?

- Поворожити, де він, - сказала вона, знову запускаючи руку в сумку.

- Я не вмію, - пирхнув я.

- Я знаю. Але Влад сказав, ти швидко вчишся. Якщо не спрацює, пійдемо довшим шляхом, - вона дістала колоду карт Таро і помахала нею. – Тож вже постарайся.

- Що робити? – не зрозумів я.

- Відкрий на телефоні карту Запоріжжя, - звеліла Тайра. – Так, вмісти майже все місто в екран. Клади телефон на капот, щоб рівно лежав. Тепер поводи над картою кристалом. Тримай його рівно за шнурок і думай про Влада.

- Що має статись? – спитав я, слідуючи її вказівкам.

- Якщо спрацює – побачиш, - тільки і відповіла вона.