Все має ціну

Глава 3

Пам'ятаєте невеличкі шкатулки, в яких крутилася балерина під мелодію? В дитинстві я дуже любила її слухати. 
Так от. Саме така мелодія зараз і лунала

в моєму домі.
Ніби зачарована я пішла на її звук.  Мій розум кричав, благав мене зупинитися і нікуди не йти. Благав рятувати себе. Але я відмахнула рукою всі думки, ніби відмахувала надоїдливих мух. Здавалося, що це зараз найважливіше, що може бути для мене. Можливо, я зараз відгадаю цю загадку, тим самим поверну все, як було. 
Я не дивилася на рідних. Бо ясно розуміла, що вони мертві. 

Чи хотіла я врятуватися? Не знаю. Я не думала про це. Мабуть шок, який я зараз відчувала, затупив всі мої почуття. Був лише страх і бажання дізнатися, що відбувається, і хто за цим стоїть? Бажання - все виправити.

Ледве вдягнена і абсолютно боса, йду на звук мелодії, яка поступово стає голоснішою. Вона веде мене до дверей комірчини, але за ними вона лунає ще чіткіше, ще голосніше.
На секунду затримавшись перед дверима, роблю глубокий вдих, і відчинивши двері, спускаюся по сходах.
Босі ноги відчувають холод кожної сходинки, але, як не дивно, мені не холодно.
Мене поглинає темрява. Нічого не бачучи, повільно спускаюся до низу. Коли моя нога торкається п'ятої сходинки, відчуваю, як холодний потік повітря ковзає по моїй нозі. Пробираючись під сукню, огортає всю мене. Складається таке враження, що чиїсь холодні руки мене тримають. Не дають впасти. Хтось дихає мені в потилицю важким подихом. Сотні мурашок пробігають по моєму тілу. Я зупиняюся і закриваю очі.
Намагаюся взяти себе в руки. Подумки переконую себе, що все це лише страшний сон. Що відкривши очі, я побачу себе в своїй кімнаті, в своєму ліжку. Намагаюся переконати себе, що я доросла і 


От тільки, коли я відкриваю очі, не стає легше. Навпаки. Зі страху, починаю кричати так, що через десять секунд вже не чую саму себе. На мене дивиться щось.... Щось з полум'яними очима. А точніше, тіло з гарбузом замість голови на плечах. Його очі, і все його обличча, якщо можна це так назвати, палає вогнем. Але жодного тепла я не відчуваю.
Чомусь одразу згадую казку про вершника без голови. І в цей час, голова Цього, починаю обертатися навколо себе, і знову лунає знайома мелодія. Я мало не наклала в штані. Страх змушує мене закричати.
- Припини... Припини це... - Знову кричу я. І мелодія затихає. А замість неї чую жахливий сміх. Від нього все моє тіло здригається, а серце падає в п'яти. Я втрачаю свідомість...

"Моя....Моя...Моя...." знову чую шепіт, і намагаюся відкрити очі. Голова йде обертом, все перед очима пливе. Я намагаюся зрозуміти де я. 
Озирнувшись довкола, складається враження, що я в пеклі. Це ніби печера. Стіни, як скелі. Світло тьмяне. Повітря вохке.
Я лежу на якомусь, ніби жертовному столі. Але нічим не прикута. Це дає мені змогу підвестися і стати на ноги. 

Щойно мої ноги торкаються підлоги, як я відчуваю тепло. Глянувши вниз, знову кричу. 

 Жак. 

Жак, який продовжує відбуватися зі мною, не припиняється. І на цей раз Я стою в крові.

 Я стою в крові.

 Принаймні, ця червона в'язка рідина, дуже на неї схожа. І знаєте, цього вже моя психіка витримати не може.

- Краще б я померла.... - Кажу, відчуваючи себе знесиленою. В мене вже немає бажання щось з'ясовувати. Немає на все це сил. Я ненавиджу цей день, це свято, цей одяг, що на мені. 
Дивлюся на свій одяг і помічаю, що на моєму тілі якісь знаки. І вони намальовані явно не фломастером. Це кров. Мені хочеться вірити, що вона не людська. 

Хоча... 

Яка вже різниця? 

Я дуже добре розумію, що живою звідси вже не виберуся.
- Ти так цього хочеш? - Чую чоловічий голос. Він здається мені схожим на той, що вже чула. От тільки відповідати мені геть не хочеться. А якби і хотіла, то не змогла б. Мій язик приріс до рота. І я не жартую....
- Мовчиш? Що, вже немає слів? А може, язик до рота приклеївся? - І скажений сміх знову починає лунати, ехом розходиться по всьому периметру. Від цього стає ще страшніше. Я кручу головою в різні боки, намагаючись зрозуміти звідки лунає голос.

- Чи вже не так весело, як було три години тому? - Знову запитання невідомо від кого.

Що було три години тому???
Я з двома хлопцями і ще декількома дівчатами була на цвинтарі. Нам стало цікаво подивитися, що там відбувається в цей день. Звичайно, нічого такого там не було. Тоді ми вирішили трохи розважитися і на одній з могил, провели обряд викликання мерців. Та все це був лише жарт. Ми не промовляли жодного заклинання, чи ще чогось такого. Ніякого зілля... Просто невинний жарт. А коли уходили, налили трохи пива. Ну, типу пригостили друзяку. Нам було весело. Єдине, що нас налякало, так це те, що надгробок впав раптово. В цей момент, шкіра на плечах запекла мені. Так, ніби кицька встромила свої кігті. Але я не звернула на це увагу. Ми були такі налякані, що просто втекли. 
Але я і уявити не могла, що нас хтось міг бачити. Ми були впевнені, що крім нас там нікого не було. А виявляється, що хтось таки був. І цей хтось все бачив, і тепер це мені розповідає. Тільки хто це? Чому не показується? Чого хоче? Це він вбив моїх рідних? Чому? Для чого? Це така помста? То могила когось з його рідних? Де я знаходжуся? Як сюди потрапила? І як мені вибратися? Всі ці думки ще більше наганяли жаху на мене. Я і так ледве трималася, щоб не почати ревіти. Мої ноги підкошувалися. А коли я побачила, що до мене наближається хтось, то мало не вмерла. Особливо від того, що в нього не було видно ніг з під довгого чорного плащу. Він ніби плив по повітрю. Обличча теж не було видно, лише два маленьких вогники світилися всередині капюшону. Це все нагадувало фільм жахів. Я розуміла, що треба тікати, бо інакше моя смерть настане дуже швидко. Але ноги не слухалися, язик теж. Я просто стояла. 
Він підійшов до мене впритул, і почав простягати свою руку до мене. Моє дихання стало важчим, очі почали збільшуватися від страху. Різьким рухом він встромив свою руку посеред моєї грудної клітки і дістав.... моє серце. 
Я дивилася на частину мене, і не вірила. Хіба так буває? Хіба можна ось так вирвати людині серце? Моє серце так шалено калатало, але не всередині мене, а в його руках. Я переводила погляд з його руки, на його обличча. Очі - вогники палали ще більше.
- За все в цьому житті треба платити. І ти заплатиш.... Своїм життям ти заплатиш за те, що поторбувала мене. Через три з половиною хвилини, твоє серце зупиниться навіки.
- Пробачте... - Я не знаю як, але я змогла це промовити, нарешті відчуваючи язик.- Пробачте. Ми не хотіли завдати вам клопоту, чи нашкодити. Ми гадали це все жарти...
- Жарти? То в вас таке почуття гумору? В мене воно теж є...
Зловіщій сміх заповнив все приміщення.
- Пробачте.. Пробачте. Мені дуже прикро, що так сталося. Моя родина.... Вони ні в чому не винні. 
- Ти винна. Ти сама мене притягла до себе додому. Хіба я просив тебе забирати мене з моєї домівки?
І в цей момент мені стало зрозуміло, що всі вигадки про демонів, яких можна принести з собою з кладовища, це геть не вигадки. Це все правда. Отже, саме я його притягла. Це він встромив свої кігті в мене там... Впився в мене, немов реп'ях, щоб потім позбавити життя. І не лише мене...
Це я стала причиною смерті своїх рідних... Але чому? За що він з ними так? Моя сім'я не мала постраждати через мене. Лише я. Лише я маю відповісти за все. Сльози знову почали стікати по щокам. І чим більше вони стікали, тим тихіше билося моє серце. Доки , в якусь мить, геть не зупинилося. 
Він міцно стиснув його в руці. А коли відкрив, то від частинки мене залишилося лише горстка попелу, яку він здмухнув. От і все. Моє життя скінчилося. А подумки зраділа цьому. Бо свято вірила а те, що поєднаюся зі своєю сім'єю на небі.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше