РОЗДІЛ 4 - Знайомство з нечистю особливо шкідливою, домашньою і не тільки...

Вийшовши на ганок, дівчина озирнулася по сторонах, але невідомий гість остаточно зник з поля зору. Вона трохи походила по невеликому дворику, обійшла навколо хижку, ще раз зазначивши, що та зовні виглядає дуже маленькою.

От тільки слід, дивного чоловічка зник, ніби не було його тут зовсім. Те, що це не плід її хворої уяви нагадувало забите місце. Рита зітхнула, підвела голову, подивилася на небо, підставляючи обличчя під промінчики сонця. Добре на вулиці, тихо, тільки теплий вітерець легенько дмухає, ранкові промінчики сонця лагідно пригрівають, а ось там, з іншого боку, на небі можна побачити контури двох місяців.

– Куди мене занесло? Точно в казку потрапила, аби не страшну, – хмикнула іронічно дівчина, озирнувшись на хижку.

Рита ще трохи мовчки постояла, а потім невпевнено пішла до парканчика, її гнала цікавість.

Так Аерон наказував бути обережною, але можна не виходити за огорожу, тим самим не порушуючи наказів шамана, дуже хотілося подивитися, що там. Навколо начебто все тихо та мирно, нікого поблизу не видно. Так вона доволі повільно підійшла до невеликої хвіртки.

– Ось цікаво, чим цей паркан, та на перший погляд зовсім не міцна хвіртка можуть захистити від хижих звірів? – Рита акуратно помацала зроблену з старих дошок хвіртку.

Потім випадково звернула увагу на землю біля хвіртки. Вчасно, до речі, звернула увагу, бо мало не затоптала накреслені там шаманом символи. Вона присіла навпочіпки, з цікавістю розглядаючи їх.

– Чимось на скандинавські руни схоже, – нахилила голову, щоб краще розглянути малюнок. – Ось був би доступ до інтернету, тоді напевно б сказала.

Дівчина була так захоплена своєю знахідкою, що коли буквально за півметра від неї по ту сторону паркану пролунав гучний звук – "Аук", від несподіванки втратила рівновагу та сіла на землю, стрімко піднімаючи голову в напрямку джерела шуму.

Видовище яке побачила її зовсім не втішило. Прямо навпроти неї, трохи вище хвіртки висіло щось чорне, що віддалено нагадувало розмазану пляму з очима і бородою. Серце у Рити так швидко заколотилося, що вона дуже добре чула його стукіт, дівчина інстинктивно почала відповзати назад, нарікаючи на свою цікавість і безтурботність. Трішки заспокоювало те, що пляма не робила спроб, перетнути умовну межу паркану, а тільки мирно бовталася в повітрі з боку в бік.

– Аук, – вимовило це «щось». Чітко так вимовило, що мурашки по шкірі побігли, змушуючи Риту прискоритися, відповзаючи подалі від дивної істоти. – Куди, Куди?

– Додому, – продовжуючи відповзати назад, промовила Рита, намагаючись взяти себе в руки. Шаман казав, що на території хижки їй нічого не загрожує. Але інстинкт самозбереження вимагав відійти як надалі від умовної небезпеки. Безглуздо йому чинити опір, треба було взагалі залишатися у будинку. – Сподіваюся, я там охоронні руни по необережності не зачепила? Бо якщо пошкодила… – прошепотіла тремтячим голосом дівчина.

– Додому, додому! – тоненько завила незрозуміла субстанція, повільно розчиняючись у повітрі.

Але те, що сталося слідом, змусило Риту різко затамувати подих та завмерти, потім інстинктивно податися вперед. Знову простір попереду неї, так би мовити за умовним парканом подався серпанком, змінюючи свої контури. Хвилинка і ось за хвірткою відкрилася до болю знайома картина! Вечір, сірі вулиці рідного похмурого міста, світло від ліхтарів, яке падає на невеликі калюжі на тротуарі, вони вже починають покриватися тоненьким шаром криги і самотній місяць на небі, такий рідний та неймовірно красивий – місяць! Рита як зачарована встала з землі, вона ніби перебувала під впливом цього марева. Її трохи трусило, дихати стало тяжко та вона все рівно дуже повільно, на тремтячих ногах, попрямувала у напрямку до марева – там був її рідний дім. Там по той бік – зовсім інша реальність, там їздять машини, і кудись поспішають перехожі, занурені у свої власні проблеми, звичайна міська метушня. Рідний дім манив до себе, але створювалося відчуття, що щось не так, ніхто з людей не помічав дива! Вони похмуро йшли у перед, не звертаючи на Риту уваги, немов зовсім не бачили цієї весняної галявини, дерев'яного будиночка та ліса. Рита зупинилася, нерішуче озираючись назад, за спиною весна, зелені дерева, спів птахів та хижка, а попереду… За хвірткою, інший світ – холодний, похмурий, її рідний. Наче світобудова дивним чином сплела два своєрідні антиподи разом, ось тільки машини, що проїжджають, люди, все це розвіювалося в повітрі, не потрапляючи сюди.

Дівчина вже практично впритул підійшла до хвіртки, залишилося тільки руку простягнути, можна зробити один єдиний крок та опинишся вдома. Де все зрозуміло, знайоме і не так лякає. Так, там є свої проблеми, але все можливо вирішити. По щоці побігла одинока сльоза. Вона вдивлялася в обриси міста, вулиці, дедалі більше впізнавала те саме місце, з якого все почалося. Ось кафе, в якому вона зустріла Ганну, вивіска так і кличе зайти погрітися, випити філіжанку гарячої кави. А ось біля одного із ліхтарів самотньо валяється ручка від її сумки. Саме ця ручка від сумки викликала нестримну хвилю емоцій, дозволивши покотитися по щокам сльозам та зважитися на вирішальний крок. Дівчина вже поклала свою руку на ручку хвіртки, щоб відчинити її, та зробити останній крок, який вів її додому. Принаймні їй саме так здавалося.

Але тут її з силою потягнуло назад, тож рука встигла схопити тільки повітря, не маючи опори, вона знову втратила рівновагу і впала на багатостраждальну п'яту точку, ойкнувши вилаялася.

– Куди ти, божевільна, – зовсім поруч з’явився її недавній знайомець, рудий, волохатий чоловічок. – А, ти, теж хорош, нудно йому  бачите! – рудий вперши руки в боки суворо вичитував пляму, що знову матеріалізувалася та швидко всмоктувала в себе образ міста. – Дівка дурна, нетутешня, а ти її на болото хотів забрати, а якби згинула? Щоб тоді робив? Мало тобі добра Аерон робив свого часу?