Таємниця зупиненого годинника

— Невже це справді так? — із захопленням вимовив чоловік середніх років, з волоссям, яке тільки починало сивіти.

Він поправив окуляри з прямокутним склом, і ще уважніше вдивився у зображення химерних старовинних годинників, надруковане на великій глянсовій сторінці, каталогу мистецтвознавця.

— Так, це справді той годинник. І він є у моєї хазя... роботодавиці, тільки ось я не пам'ятаю, щоб він колись йшов. — Нервуючи і переминаючи капелюх у руках, відповів чоловік, що стояв навпроти гарного старовинного столу, зробленого з темного дерева, за яким сидів мистецтвознавець.

— Не страшно, гадаю, їх можна буде полагодити і відреставрувати. Один мій друг чудовий реставратор, та й я, дещо тямлю у годинникових механізмах. — швидко промовив він і, нарешті, глянув на співрозмовника.

Той був одягнений охайно, але в зовсім дивний і старий одяг. Кілька миттєвостей вони вивчали один одного. Поки мистецтвознавець не наважився знову почати розмову:

— Вас, мабуть, цікавить грошове питання. — сказав він, піднімаясь зі шкіряного офісного стільця, він скрився з вигляду за рядами книжних полиць, його голос почав глухо долинати з глибини білосніжної кімнаті, — Знаєте, я готовий платити будь-які гроші навіть за інформацію про місцезнаходження годинника. Адже це старовинна робота майстра дев'ятнадцятого століття. Я шукаю їх вже років 7, але як я не намагався, всі ниточки, що ведуть до годинника, обривалися. Ви для мене просто знахідка. Ну, що, визначились із умовами?

Він вийшов між полицями зі старовинною книгою в руках, але кімната була вже порожня, а на столі лежав жовтий, складений кілька разів листок, що пахнув вогкістю. На ньому не рівним почерком було написано чорнилом: «Садиба Іволгово. Поблизу села Загрибенькове. Знищ таємницю зупиненого годинника».

«Ну, і як це розуміти?» — пробубнив мистецтвознавець.

Анатолій Іванович довго стояв, розглядаючи дивний папірець і намагаючись пригадати, де знаходилася ця садиба. Нічого не пригадавши, він вирішив відшукати її в Інтернеті, але й там про таку садибу не було жодного слова, щоправда, Загрибенькове він таки знайшов. Село кілька разів за своє існування змінювало назву, а потім знову повернуло першу. Але тут були свої труднощі. Населений пункт Загрибеньково давно був покинутий. На кілометри від нього простягався ліс і дика природа, лише з незрозумілої випадковості не зворушена людиною. А найближчим хоч трохи живим населеним пунктом було Грибове за кілометр від кинутого села, яке теж доживало своє століття, проте ще утримувало на своїй території п'ятнадцять людей.

Інформація була не визначеною, і це могло стати пасткою, але Анатолій Іванович розсудив, що навряд чи для нього це завдасть особливої ​​шкоди. Вбити і пограбувати його можна було, не вдаючись до таких складних дій, а отже, все могло виявитися правдою.

Мистецтвознавець швидко зібрав речі, не забувши взяти з собою пневматичний пістолет. Крім його, здавалося б, мирної професії, він був мисливцем за старожитностями. І часто вирушав на пошуки антикваріату в авантюрні подорожі, тому небезпеки, які могли його чатувати на дорозі, не зупиняли Анатолія Івановича.

Залишивши світло-блакитну сорочку з закатаними рукавами, але перевдягнувши серйозні, штани і туфлі, на куди зручніші джинси і кросівки, він спустився до свого чорного позашляховика. Кинувши сумку на заднє сидіння, він сів за кермо і попрямував за межи міста.

Ведений GPS навігатором, мистецтвознавець швидко знайшов місце, де потрібно було з'їхати з траси. Весь його наступний шлях пролягав через безлюдну місцевість з полями до самого горизонту по вибоїстих ґрунтових дорогах. Чим далі він пробирався від широкої, асфальтованої і просторої траси, тим більше дорога була заросла бур'янами. А колії проглядалися ледь помітними, світлими смугами прим'ятої трави, що дихала зеленню. Небо було затягнуте мутними хмарами. Місцевість навколо з лісопосадок і кущів змінилася просторими галявинами, а потім на горизонті почав маячити густий сосновий ліс. Коли навігатор приємним голосом повідомив, що до Грибового залишилося сто метрів, Анатолій Іванович несподівано помітив старі будиночки, що тулилися прямо біля загрозливої ​​лісової стіни.

Невеликий чорний позашляховик, що повільно в'їжджає до села, справив у мешканців справжній шок та подив. Троє дітей були одягнені так, ніби пару днів тому тут ще вирувала Друга світова, в запорошені вицвілі речі, що не підходили їм за розміром. Босими ногами, піднімаючи дорожній пил, з веселим сміхом, вони бігали вулицею, але побачивши машину, що тихо під'їхала й зупинилася біля них, завмерли і втупилися в неї, немов це був корабель прибульців. Та й на самого Анатолія Івановича діти подивилися так, ніби він був інопланетянином, коли мистецтвознавець вийшов з автомобіля, щоб запитати у дітей, чи знають вони щось про Загрибенькове і садибу Іволгове, яка колись існувала тут.

Відповісти дівчинка і два хлопчики приблизно одного віку не встигли, тому що в сусідньому будинку рипнули двері, і з них вийшла так само старомодно одягнена жінка. У довгій темно-вишневій кофті, застебнутій на гудзики, в квітчастій спідниці, її голова була зав'язана жовтувато-білою косинкою, вона була повнувата і виглядала років на п'ятдесят. Вона винесла таз із білизною, мабуть збираючись прати, але побачивши «прибульця з міста» завмерла так само, як і діти.

Все в цьому місці здавалося застряглим у СРСР. Наче селище не змогло вирватися в двадцять перше століття і загрузло у давно минулій епосі. А його бідні і не доглянуті люди давно змирилися зі станом речей, не намагалися залишити своє село просто для того, щоб подивитися на інше життя. Вони загрузли у своїй не освітченості та дурості, і тому тепер із захопленням, заздрістю, здивуванням і навіть ворожістю розглядали Анатолія Івановича.