5

POV Annika

Ура! Я отримала п’ять за усну відповідь!

Тепер усі найближчі вихідні я можу бути спокійна. І навіть можу дозволити собі піти на вечірку... А чому б ні? А раптом ці пережиті перші навчальні дні це знак, що пора повеселитися?

Вечірка відбудеться через два дні, тому після коледжу я, Лія і Райан поїхали на закупи його новою машиною. Схоже, Лія вже не ображена на нього і навіть змирилася з тим, що не поїде на Кіпр цього року. Зате у них є машина. 

Ми під'їхали до супермаркету і потратили цілу годину, щоби купити закусок й різного алкоголю, хоча я дивилась на цю ідею з обережністю. Мене таки вмовили. Потім зайшли у магазин, який продавав щось на подобі приколів і прикрас. Ми з Лією планували купити повітряні кульки та кольоровий дощик, але проти цього виступив Райан. Він звинуватив нас в тому, що ми хочемо зробити з його студентської вечірки "дівочий бал", тому придбали тільки гірлянди і дискотечну кулю.

Приїхавши до нього додому, Лія почала командувати, як не дівчина, а вже повноцінна дружина:

– Так, хто прикрашає другий поверх, а хто тим часом прибирає перший?

– Я прикрашаю! – не задумуючись відповіла я. 

Точно не хочу прибирати.

– Та ні, так не чесно. Я прибираю, а ви двоє прикрашаєте? Давайте навпаки.

– Ні, ні, ні, все чесно, любий. Це ж твій дім – ти й прибирай його, як хочеш. А ми підемо з Ані наводити красу, – Лія підійшла до нього і чмокнула у щоку. 

– Щітки і засоби для прибирання сам знаєш де, – відповіла вона йому, сміючись тихо на вухо, а потім схопила мене за руку, і ми побігли наверх.

Ми взяли з собою все необхідне і почали прикрашати основні кімнати. Так пройшла ще десь година і Райан, закінчивши генеральне прибирання, прийшов допомагати нам. Важко було це назвати допомогою, бо друзі замотали мене у гірлянди так, що я не могла поворухнутись і виглядала, як новорічна ялинка. Я взяла до рук подушку і почала бити ними Лію за таку ідею. У відповідь, у мене полетіла подушка від Райана і я втративши рівновагу, гепнулась на підлогу з гірляндами на мені. Кімната залилася істеричним сміхом і коли ми нарешті заспокоїлись, Лія розплутала мене. І так ще десь дві години. Через наші дурощі, ми прикрасили нормально тільки другий поверх, а на перший у нас зовсім не залишилося часу. Годинник показував дев'яту вечора, коли я повинна вже бути вдома, тому ми вирішили перенести декорацію першого поверху на завтра.

Я повернулася додому з досить гарним настроєм, але побачивши маму з татом трохи знервованих, я занепокоїлась. Підійшовши до них у вітальні, я спитала:

– Привіт, все гаразд?

– О, Аніка, добре, що ти вже є. Сідай, нам потрібно поговорити, – сказала моя мама і показала на стілець напроти.

Оце мамине «нам потрібно поговорити» закінчувалося завжди погано. Особливо, коли щось натворила я. Невже це через те, що я прийшла пізно? Але ж мені вже дев’ятнадцять!

Я з острахом зробила все так, як вона сказала, але не розслабилася:

– Щось сталося?

– Ну, як тобі сказати... Ми маємо для тебе новину. Нік, краще ти розкажи.

Тато не очікував такого розвитку подій, і здивовано глянув на маму. Та виглядала досить сердито.

– Донечко, ти пам’ятаєш сім'ю Паркерів? – почав говорити батько і я напружила мозок, згадуючи, але нічого не виплило у думках при згадці такого прізвища.

– Ні, а хто це?

– Це наші дуже хороші друзі з Німеччини. Роберт – мій колишній одногрупник, раніше часто приїжджав зі своєю сім’єю до нас в гості, коли ти була ще зовсім маленька. Колись він допоміг мені з роботою і через це ми стали рідше зустрічатися, але все одно часто зідзвонюємося через скайп.

Задумавшись про щось, тато замовк, але я нагадала:

– Для чого ти мені це все розказуєш? – стурбовано запитала я.

– Він з сім’єю змушений переїхати з Німеччини кудись інде.

– Переїзд – це круто, мої їм вітання, і? Це все?

– Ну, не зовсім...

– Договорюй, Нік, не мимри, – знервовано втрутилась мама.

– Вони будуть жити тут деякий час. Можливо, тиждень, а, можливо, місяць, але…

– Місяць? Жити у нас? Цілий місяць? – я шоковано розплющила очі, повторюючи питання за питанням.

Чорт, я не була готова до такого. Тобто, зовсім чужі для мене люди будуть жити у нашому домі місяць. Пф, а може й більше. Бачу, тато сам точно не знає.

– Це не цілий місяць, а всього місяць, донечко! Це ж чудово, ви з мамою не будете одні, завжди поруч буде гарна компанія.

Підтримка від тата просто суперова, нічого не скажеш. Я подивилася на маму. Вона зовсім не зраділа цій новині.

– Хоча б розкажи про них трохи… Хто вони? Що вони? – вже спокійніше запитала я.

– Ця сім'я складається з мого найкращого друга Роберта Паркера, його дружини Емілі й сина Дейва. Їхня родина була чи з не найуспішніших у Берліні, але їх бізнес "накрився" через шантаж деяких людей. Заради своєї безпеки вони прийняли рішення про переїзд, і я… Запропонував їм переїхати сюди, до нас. Як я й казав: він поміг раніше мені, і я не зміг стояти осторонь, коли йому загрожує небезпека.