Глава 4

Женя

2016

Женя чомуть не хотів їхати сьогодні до готелю. Чотири стіни і ноут – це зараз явно не те, що йому потрібно. Тож запевнивши друга, що більше дурниць не накоїть, пішов пішки. Невеличка прогулянка на півміста, те що треба, щоб привести до ладу думки. Навігатор показував, що до пункту призначення близько двох годин - достатньо часу, щоб і в голові прояснилось і тіло стомилось.

Та він і не поспішав. Ноги просто несли, не звертаючи уваги на голову, що раз за разом намагалась аналізувати ситуацію, але знову і знову збивалась зі струнко-логічної системи. Яка там вже логіка, коли твориться якась чудасія? Женя прокручував в голові сьогоднішні події, відчуваючи себе так, наче його повернули у свідомість того хлопця, яким він був п'ятнадцять років тому. І тепер він, цілком сформований чоловік, веде себе як підліток, що не вміє ні вгамувати власну емоційність, ні сформулювати власні бажання. Думки кружляли в голові, як потривожений бджолиний рій, а очі відсторонено роздивлялись місцевість, якою він прямував.

Це була не стара, історична частина міста, а якісь чи то трущоби, чи то промислова зона. Забудова радянських часів не викликала жодних гарних емоцій, як і якісь покинуті виробничі склади, автобази. Сумні промислові території, залишки тотальної індустріалізації Радянського союзу, місцева флора прикрашала яскравою зеленню чагарників. От дивна людська природа. Така країна, такі природні ресурси – і так нераціонально все використовується. Он, наприклад в Єгипті, ОАЕ, все примудряються вирощувати в пустелі, на голому камінні. Тягнуть, везуть воду бозна звідки, очищують морську, використовують її декілька разів. Там кожна пальма, то результат тривалої старанної людської праці, адже в тій місцині - покинь ділянку на десять років і тебе зустрінуть лишень голе каміння та пісок, а тут... Тут - покинь територію, навіть не на десять, на п’ять років - прийдеш, а там вже ліс шумить – деревина, трава і фруктовий сад в одному флаконі! Ось, живе підтвердження – навколо покинутих складських будівель буйно ростуть абрикоси, вишні, яблуні, та навіть на даху – тополі ростуть! І при такій багатій землі – Україна примудряється пасти задніх… От як так? Невже вся справа в місцевому менталітеті?

Чагарники змінились невеличкими, та загородженими, незрозуміло чим, присадибними ділянками, біля, більш ніж скромних, будинків приватного сектору. Женя йшов повз них і не міг стримати здивованого свисту. Це були навіть не паркани, а витвори авангардного мистецтва! Поєднання, шин, дерева, якихось металевих обрізків, натурального українського плетення з гілок та пластику, було просто неймовірне. Чоловік навіть не представляв, яка має бути уява у людини, яка такий паркан витворила та ще й прикрасила зверху все це саморобними розмальованими пластиковими флягами у вигляді мухоморів, гномиків, білочок. Зрозуміло, що то все було зроблено більше від бідності, але - яка творча думка! Який талант дизайнера пропадає в комусь!

Далі, вздовж дороги, то тут, то там йшли парки, (Київ – напрочуд зелене місто) які справляли гарне враження, навіть, попри дуже сумнівну роботу місцевих садівників. В Лондоні парки були всі, як картинки: підстрижені кущи, століттями відшліфовані газони, дерева, що не те що росли, мабуть і гілки рівняли ледве чи не під лінійку. Там все було ретельно прибрано, охайно підстрижено та впорядковано і взагалі паркове мистецтво є саме мистецтвом – строгим і лаконічним. Навіть ті парки, що виглядали як дикі, насправді були охайно доглянуті просто підтримувались саме в такому «традиційному» стані. В Києві ж парки, особливо на околицях, в більшості своїй представляли собою дикі чагарники, що відрізнялись лише віком і буяли вільною зеленню, яка росла, як їй на думку спаде, і навіть приблизно не знала, що то за звір такий - садівник. Милували око смарагдові галявини, щедро вкриті жовто-гарячими кульбабами, яскраво блакитними квітами цикорію, ще якимись дрібними білими квіточками. Часом парки (а може, то не і не парки зовсім, а просто незабудовані ділянки землі?) підступали майже до дороги, а іноді і наступали на дорогу (просто проваливши підпірну стіну). Не рідко в повітрі плив ледве помітний димок, що супроводжувався спокусливим ароматом смаженого м’яса, а іноді, можна було і побачити людей, які смажили шашлики просто у зеленій зоні. Женю відверто дивувала таке відношення до природи і взагалі безкарна наявність відкритих багать посеред парку і міста - судячи з усього, кияни не були скуті забороною розпалювати багаття в лісопарковій зоні.

В одному місці, в парку, біля проїжджої частини, він помітив невеличку споруду, а підійшовши ближче, здивовано спостерігав, як люди набирають питну воду у пляшки з любовно облаштованого джерела прямо посеред міста. Він навіть спробував ту воду (чи то – отриманий від англійців авантюризм, чи то вплив – радянського виховання відзначився) – справді смачна. Не факт, що на 100% питна, але місцеві явно її використовують як питну.

Потім навігатор завів Женю в приватний сектор, повів якимись вузькими, розбитими вуличками, вкритими старою, мабуть ще за царів, викладеною, бруківкою. Вулиці петляли, то повзли вгору, то збігали донизу, наче навмисне знущаючись з самовпевненого іноземця. Адже дороги тут місцями були такі, що Женя порадів, що йде пішки, бо по таким - тільки на позашляховику їздити, причому, на серйозному позашляховику. Такому, для якого дорога взагалі не потрібна. А місцями, до ям чи ритвин на дорозі, взагалі без обладнання альпініста мабуть не варто і підступатись. Цікаво, як тут аборигени до домівок добираються?

Приватний сектор змінився багатоповерховими будинками і знову безликими коробками промислово-адміністративних будівель, трохи згодом почали з’являтись будинки дореволюційної забудови. Женя йшов, розглядаючи доволі побиті життям мости, переходи, скляно-бетонного гіганта поверхів на тридцять з претензійним надписом - ДТЕК, що якось недоречно «виріс» посеред вулиці з будівлями початку 20 сторіччя.