Проза

******

- Ура! Мама повернулася. – Маленька Соня сиділа на кухні та малювала на аркуші паперу, коли у двері подзвонили.  

Світло вимкнене. А кімнату освітлювала маленька свічка. З того часу, як ввели комендантську годину, вимкнення світла стало уже звичним і для бабусі, і для маленької дитини.

Тамара Йосипівна повільно відвернулася від вікна. Дзвінок у двері повторився знову. Дівчинка зірвалася зі стільця і радісно помчала до дверей.

- Бабусю, швидше відкривай уже. – Соня тупцяла біля вхідних дверей, доки Тамара Йосипівна повільно йшла з кухні, думаючи лише про одне «чому вона не відкриває своїм ключем».

Жінка уже звикла до того, що її донька (Сонина мама) приходила додому пізно. Звикла, що вона не дзвонила, коли була на патрулюванні. Звикла чекати її біля темного кухонного вікна. Звикла не звертати увагу на віддалені вибухи та не на стільки віддалені постріли автомату, вірячи, що донька все одно після опівночі втомлена, але жива, повернеться додому. Але двері донька завжди відкривала сама, своїм ключем, а тут… дзвонить у дверний дзвінок…

Жінка повернула замок і потягнула на себе двері, які з ледь помітним скрипом відчинилися.

- Це не мама. – Соня розчаровано подивилася на гостю. – Ба, а де мама? Вона скоро прийде?

- Сонечко, іди до себе у кімнату. – Соня насупилася так, як це можуть робити тільки трирічні маленькі дівчатка. – Іди до себе у кімнату. – Тамара Йосипівна підвищила голос. Та, поглянувши на гостю, мовчки відійшла від дверей, пропускаючи жінку до середини та проводячи до кухні.

Кілька хвилин вони стояли у тиші – старенька жінка з похиленими плечима, яка усе вже зрозуміла, та капітан поліції з мокрими від сліз щоками, яка півтори години стояла під під’їздом, не наважуючись зайти і розповісти маленькій дівчинці, що її мама більше не повернеться додому.

- На патрулюванні… - поліцейська голосно втягнула повітря та через кілька секунд продовжила. – вони з напарником… двоє російських солдат… автомати… я… - жінка знову заплакала.

Отак вони і стояли на темній кухні, обійнявшись, - старенька жінка та капітан поліції. По щоках текли сльози, а у кімнаті мирно спала маленька Соня, яка більше ніколи не побачить свою маму.