Розділ 2

* * *

Діна відчувала себе неприродно, а саме — Попелюшкою, яка збирається на свій перший бал, що було дуже дивно, адже феї-хресної й близько не спостерігалося.

Вбрання для співбесіди доводилося вибирати з того, що висіло і лежало у гардеробі. Насправді вибір був невеликий. Витрачати гроші на себе Діна перестала ще перед народженням Насті. Економила, де могла, і на чому могла. На щастя, після пологів вона не набрала вагу, а навпаки — схудла і почала влазити в сукні, що збереглися зі студентських років, звісно, не трендових, але теперішня мода славилася дивовижною ліберальністю.

Діна квапливо прийняла душ, викликала «карету», чи то пак таксі — небачена для неї розкіш, одягла літнє плаття з непомітним візерунком — в цьому році в кінці травня сонце вже припікало, стягнула каштанове волосся гумкою і нафарбувала губи. Морочитися з олівцем для очей і тушшю не стала. Ляснувши себе по лобі, витягла зі скриньки необхідні документи: паспорт, диплом про закінчення вищого навчального закладу та інтернатури. Часу на пояснення з бабусею не залишилося — прибуло таксі. Повідомивши домочадцям, що скоро повернеться, Діна запхала ноги в туфлі-човники, згадала про панчохи, але зрозуміла, що з цією справою точно не встигає.

Влаштувавшись на задньому сидінні Вольво і назвавши водієві адресу, Діна глянула на миготливі цифри стільникового: на збори вона витратила цілих тридцять хвилин. З одного боку — своєрідний рекорд, але з іншого — пів години для того, щоб постати перед ясні очі завідувача відділення в пристойному вигляді — занадто мало.

Парфуми! Вона так і знала, що забуде про щось важливе.

Діна попорпалась у сумочці, проте не виявила маленького флакончика, що дивом зберігся з кращих часів, і поіронізувала над собою, звичайно ж подумки.

«Якщо тебе повинні взяти, то їм все одно, чим ти пахнеш: Діором або огірковим лосьйоном».

Через двадцять п'ять хвилин Діна влетіла у відділення і ледь не збила з ніг подругу.

— Не минуло й пів року! — похитала головою Валентина. — Тихий уже питав про тебе.

— Мій вертоліт зламався.

— Я серйозно.

— А у мене мандраж. Раптом кришталева туфелька не підійде?

— Яка ще... Жартує вона! — обурилася Валентина, але швидко змінила гнів на милість. — Йди вже. Передостанні двері направо. Раджу віддихатися по дорозі, а то пихкаєш, немов захеканий пес.

Діна сперечатися не стала — поспішила до заповітних дверей, точніше мети, та вже повільніше. Серце, здавалося, вискакувало з грудей, коли вона обережно постукала у двері, на яких красувалася табличка «Завідувач відділення І.О.Тихий».

«Ігор Олександрович», — нагадала собі Діна, відчиняючи двері:

— Можна зайти?

Чоловік за столом сидів спиною до вікна, тому розглянути його з ходу Діні не вдалося. Помітила вона лише, як блиснула металева оправа його окулярів.

— Заходьте, не бійтеся.

Йому добре говорити, а вона ступає на килимову доріжку начальства, напевно, вже раз двадцятий. І все даремно.

— Доброго дня, я…

— Діна Антонівна Акуленко, вірно? — перебив її завідувач.

«Навіть по батькові знає? Нічого собі, підготувався!»

— Точно.

Чоловік підвівся з-за столу і підійшов до неї ближче. Зупинився у двох кроках і зміряв поглядом — уважним таким, чіпким. Діна ледь стрималася, щоб не сіпнутися.

Ігор Олександрович виглядав строго: обличчя довгасте з прямим носом, губи зімкнуті в пряму лінію, очі надійно сховані за склом, краватка затягнута за всіма правилами, не дивлячись на спеку і, що вразило Діну найбільше, запонки! Справжнісінькі, з чорним оніксом.

— Коли готові приступити?

Діна таки сіпнулася й відволіклася від запонок, але не одразу зрозуміла сенс слів, практично не повірила в почуте.

— Повторіть, будь ласка, а то я щось ...

— У понеділок зможете вийти на ніч?

«Невже буває ось так просто?»

— Можу. А заяву і все інше...

— Зараз і напишете, а все інше принесете пізніше.

Діні здавалося, що вона спить, але ось-ось прокинеться. Можливо, Ігор Олександрович сьогодні виграв в лотерею і поспішає додому, щоб відсвяткувати в сімейному колі знаменну подію? Або їм тут, в лікарні, дійсно, конче потрібен хоч якийсь терапевт?

Однак, яка б причина не стала приводом для її призначення, Діна зобов'язана використати можливості по максимуму.

— Мені б хотілося поки попрацювати за сумісництвом. Це можливо?

Тихий перекотився з носків на п'яти й назад.

— Грошей не вистачає? — запитав без натяків.

— Не вистачає. У мене дитина і бабуся старенька. Пенсія, самі знаєте, скоріше на нитки для штопання.

— Думаю, з цим проблем не буде. Спробуємо. Але якщо не впораєтеся ...

— Впораюся, — швидко додала Діна, згадуючи, що у неї там на понеділок-вівторок заплановано на кафедрі.