Розділ 3

* * *

— Що трапилося? — поцікавилася Валентина, що вартувала під дверима.

Діна ледь не притлумила допитливу подругу. Чи все ж ненароком зачепила? Валентина морщилася і потирала плече. Звичайно, їй не варто було підслуховувати, але Діна відчувала себе Валентиновою боржницею.

— Вибач.

— Дурниці. До весілля заживе. Ти краще розповідай, як все пройшло? Тебе беруть, чи Тихий відмовив?

— Ні.

— Що саме «ні»? — нетерпляче вигукнула Валентина.

— Варто б вже відвикнути ставити по два питання в одному реченні. — Діна озирнулася на двері й потягнула подругу в бік. Вона не хотіла, щоб Ігор Олександрович почув їхню розмову. У коридорі явно чулося відлуння. — І кричати припиняй.

— Але мені ж цікаво! — Валя підхопила подругу попід руку і повела уздовж довгого коридору.

— Так що?

— На тебе випадково хворі не чекають?

— Чекають, а ти ніяк не розродишся новинами. Скільки можна?

— У понеділок виходжу на ніч.

— Серйозно?!

— Я такими речами не жартую. Хіба ти мене не заради цього кликала?

— А що Тихий говорив? В яких саме виразах? Картинку хочу.

— Дитячий садок! Тобі яка різниця? Що це змінить?

— Так не чесно. А ще негарно стосовно подруги. Єдиної, між іншим.

— Заходьте. Готові? Приходьте у понеділок.

— І що це було? У коміксах й то більше слів. Ти впевнена, що нічого не пропустила? Хоча, якщо судити за кількістю часу, що ти там пробула...

— До речі, я ще заяву повинна написати й тобі залишити — розпорядження шефа. Тут десь можна знайти папір? Ручка у мене є.

— А як же? Ти ж у лікарні, а не у театрі. Тут ще ті писаки працюють. Тільки й робимо, що строчимо літери, немов на писарів шість років навчалися, а не на лікарів.

— Ти ще про інтернатуру забула.

— Найкращі роки на цю справу пішли, — зітхнула Валентина.

Вона завела Діну в ординаторську і посадила за свій стіл. Сунула їй в руки чистий аркуш паперу. Продиктувала «шапочку».

Накресливши «Заява», Діна раптом згадала:

— Якщо мені дозволили зберегти колишнє місце, то поки що я прошу половину посади, вірно ж?

Валентина тицьнула в подругу пальцем.

— Навіть не думай! Пиши на цілу. Другу половину швидко підберуть, навіть озирнутися не встигнеш. Розголос піде, навіть Тихий не втримає. Знайдуться блатні претенденти.

— Але ж я хотіла спочатку спробувати. Раптом у мене не вийде. Я могла все забути за стільки років. До речі, тут довідники якісь є?

— Тут є все. Ти краще половину лаборанта свого старшого залиш, а тут не вередуй. Такі чудеса у нас не кожен день трапляються, щоб з кабінету Тихого хтось вийшов з посадою та окладом, і усього через п'ять хвилин після початку співбесіди.

— Сама дивуюся. Тут точно ніякого підступу немає? Надто вже легко все вийшло.

— Це так, швидко ви впоралися. — Валя дістала дзеркальце і поправила біляве волосся, укладене в явно продуманому безладі, а потім підморгнула подрузі. — Чого ти паришся? Головне, що прийняли.

— Що саме прийняли?

Подруги настільки захопилися розмовою, що не помітили появи в ординаторській чоловіка, що було дуже дивно. А чоловік цей виявився з усіх боків примітним. Очі сині, лукаво прищулені, ніс з горбинкою, рот усміхнений, темне волосся підстрижене коротко, а ще в наявності відросла щетина, яка йому дуже личила.

Чоловік поцілував Валентину в щоку, змусивши її закотити очі, і сів на край столу, за яким Діна писала свою заяву. Від міцної постаті віяло силою і свіжим ароматом, але дівчина заборонила собі розглядати симпатичного колегу надто вже пильно. Віднедавна вона намагалася не зближуватися з красенями.

— Нічого особливо цікавого, Маратику! Мова лише про звичайну заяву.

Так це і є той самий знаменитий лікар Баль? Що ж, тепер Діна розуміла, чому подруга так багато часу присвятила коментарям про цього чоловікові й чому стільки захоплених вигуків йому адресувала. Але вона, Діна, більше на таке не ведеться. З неї цілком вистачило Дениса.

— У незвичайних дівчат не буває нічого звичайного. Мене звуть Маратом, проте це ви вже чули, — промовив Баль до Діни. — А як звертатися до вас?

— Я — Діна, — відповіла дівчина стримано і продовжила писати заяву. Надто вже вона тут затрималася, а планувала ще сьогодні кекси пекти. Та й вдома на неї чекає дочка.

— Вам пасує це ім'я.

Діна підвела очі.

Фраза прозвучала знайомо, але не тому, що була часто вживаною. Саме інтонація і манера вимовляти банальні речі так, немов це — бозна-який комплімент, здалися дівчині знайомими. Сині очі, які вона теж колись вже бачила, зустріли її прямий уважний погляд. Чоловік ніби чекав, що ж скаже чи зробить Діна далі.