Розділ третій

В вечір свого першого робочого дня я, дивлячись на доньку, заприсяглась: відкину вбік всі почуття і не думатиму ні про що, окрім роботи. Хоча б задля своєї маленької. Але вже на другий день, знову зіткнувшись з Ігорем, зрозуміла, що зробити це не так вже й просто. Він поки що не зачіпав мене, не підходив надто близько, навіть, здавалось, виду не подавав, що між нами щось було, та в мене на губах продовжував палати той самий його поцілунок в авто. Прослизаючи повз чоловіка в коридорі, я робила вигляд, наче дуже зайнята і не можу зупинитись ані на мить; як результат, на третій робочий день ледь не розбила пробірки з кров’ю пацієнтів, взятою на аналізи, і відчувала себе останньою ідіоткою, що робить одну дурницю за іншою. Добре хоч це ніяк не відобразилось на пацієнтах, хоча я не могла позбутись від жахливого передчуття, що одного разу таки нашкоджу їм через власну необережність.

Сьогодні був останній день перед вихідними. Я мріяла про те, що відпрацюю свою зміну, приїду додому, просто ляжу та висплюсь. А зранку ми з Оленькою підемо гуляти, наприклад, до парку. Погода на вулиці була чудова, майже літня, дарма, що травень, і я уявляла собі, як зрадіє донька можливості подивитись на яскраві атракціони – саму я туди її ще не пускала, – купити кілька кольорових кульок, ловити долоньками мильні бульбашки…

З секундних мріянь мене висмикнув гучний дзвінок мобільного телефону. Я здригнулась. Мобільний тримати при собі не заборонялось, хоча Єлизавета – мені все ніяк не вдавалось подумки називати її «Сергіївною», щось стримувало, якесь дурне нагадування, що між нами не така вже й велика різниця у віці, – просила не надто часто відволікатись на дзвінки і точно вже не лазити в робочий час в соцмережі.

В мене, проте, не було жодної персональної сторінки, а телефон не відрізнявся новизною, новомодні застосунки туди встановлювались неохоче, зі скрипом, та й то не всі. Зате для дзвінків він підходив чудово, і я, відреагувавши на сигналізуючий писк, поспішила глянути на екран.

Вадим. Тільки його ще не вистачало!

Тим не менш, слухавку я взяла, хай і без особливого бажання.

– Слухаю, – озвалась якомога спокійніше. – Тільки, будь ласка, швидко, я на роботі.

– Моя матір тобою незадоволена, – рішуче заявив Вадим, навіть не намагаючись спитати, як у мене справи чи як я себе почуваю.

– Що, пробач? – здивувалась я.

– Моя матір тобою незадоволена, – повторив він таким тоном, наче я повинна була зробити висновки вже з цієї короткої фрази. – Сьогодні вона сказала мені, що не хотіла б бачити тебе своєю невісткою. Що ти вже встигла натворити?

Я притиснулась спиною до холодної стіни і закрила очі.

– Вадиме, я взагалі не розумію, про що мова. Я бачила твою маму особисто раз в житті, і ця зустріч відбулась при тобі, на тому знайомстві. І я робила все так, як ти сказав.

– Тоді ти її повністю влаштовувала. А зараз ні. Що змінилось, не просвітиш?

Мені хотілось вибухнути. Давалася взнаки втома; клініка тільки запускалась, і роботи на кожного падало в два рази більше, ніж було треба. Я і не чекала, що доведеться зіткнутись з таким величезним потоком пацієнтів, і хоча мені гріх жалітись, платили тут в рази краще, ніж в державній лікарні, а пікові дні от-от мали минути, сьогодні я ледь терпіла неприємний, трохи манерний голос Вадима та його придирки.

– Я не знаю, що змінилось, – втомлено промовила я. – Я з нею не говорила, я взагалі безвилазно працюю ці п’ять днів. І зараз у мене справді нема часу для розмов.

– Надю, – Забєлін перейшов на погрозливе шипіння, – ти ж пам’ятаєш, про що ми з тобою домовлялись? Ти повинна бути ідеальною. А ідеальні наречені не викликають нервове тремтіння у матері нареченого, ти це розумієш? – він витримав коротку паузу і, так і не дочекавшись від мене особливого бажання негайно відповісти, з натиском уточнив: – Розумієш?!

Я закрила очі. Не можна плакати, не можна. В якусь мить мені навіть захотілось сказати Вадимові, що пішов він до біса зі своєю мамою та її претензіями, та я нагадала собі, що залежна від нього.

А тепер ще й працюю в клініці, з якої мене можуть вигнати геть, варто лише Забєліну пальцями клацнути. Треба було думати головою, перш ніж піддаватись на вмовляння, розуміти, що так я даю йому над собою додаткову владу…

Мені потрібні були гроші. Не тому, що я хотіла набагато кращого життя, мріяла про золото та дорогий одяг, ні. Я навіть до квартири, нашої скромної однушки, де ми тулились втрьох з мамою і Оленькою, давно притерлась і розуміла, що найближчим часом нам нічого кращого не світить. Та це все дурниці! У мене не було необхідності заключати угоди з таким, як Вадим, доки минуле знову не постукало в моє життя.

Гроші – або моя донька. Я була готова віддати задля Олі все на світі, та, на жаль, світ жорстокий, і одного щирого бажання захистити близьку людину буває надто мало. Іноді доводиться також використовувати і фінанси. Як би мені не хотілось заперечувати цей жорстокий принцип виживання, я розуміла: або я знайду потрібну суму, або станеться непоправне. Те, про що я навіть думати боялась.

І я була вимушена підкорятись долі.

– Так, я розумію. Не знаю, що трапилось і чим я так прогнівила твою матір, та, якщо у тебе є якісь припущення, я готова тебе вислухати, – тихо промовила я. Потім відліпилась нарешті від стіни та поплелась до сестринської. Наближався вечір, ще півгодини – і я зможу вирушити додому. Треба тільки звіритись з графіком чергувань.