Розділ четвертий

Чергування пройшло дуже напружено. Я майже падала з ніг, так і не зуміла задрімати, хоча пацієнти почувались нормально, а Горський більше не проявляв наполегливість. Я навіть сподівалась, що він нарешті лишить мене у спокої і повірить в слова з приводу кохання до Вадима. Звісно, я брехала, це, здається, будь-якому дурню було зрозуміло, але раптом мені пощастить, і Ігор лишить мене в спокої? Надія вмирає останньою…

Хоча це прозвучало зараз дуже двозначно.

З клініки я втекла в ту ж мить, як закінчився час чергування. Горський гукнув мене на порозі, але я ніяк не зреагувала, зробивши вигляд, що просто не почула його слова. Єдине, чого мені хотілось – це опинитись вдома і трошки поспати, а потім провести час з донькою. Я ледь вистояла в автобусі всю дорогу додому, проклинаючи численних пасажирів, що намагались, здається, запастись продуктами на ринку на випадок кінця світу – інакше як пояснити те, що їх було надзвичайно багато? Бажання закрити очі і провалитись в сон ставало просто неймовірним.

Напевне, давалась взнаки моральна втома. Діставшись додому, я навіть їсти нічого не стала, швиденько прийняла душ і рушила до ліжка.

Мама не задавала зайвих питань. Вона знала, що чергування у клініці може бути дуже виснажливим, а проблеми пацієнтів певною мірою і проблеми медпрацівника також. Я не раз і не два падала з ніг після роботи, і мама в такому випадку завжди робила мені теплий чай на травах і дозволяла влягтись спати, а сама йшла з Оленькою гуляти.

Я провалилась в сон майже миттєво – і, здається, проспала б багато годин, якби не нахабний дзвінок в двері. Я відкрила очі, намагаючись зрозуміти, де я знаходжусь, і навіть озирнулась в пошуках монітора з даними пацієнтів, а тоді зрозуміла, що вже не на чергуванні, а обіймає мене не Горський, який мені снився, а величезний плюшевий медведик.

Дзвінок повторився. Я здивовано гмикнула: кого це принесло? Ні мами, ні доньки не було в квартирі, і навряд чи мама так стукала б в двері. Вона ніколи не забувала брати з собою ключі, як би інакше закрила мене тут?..

Може, хтось з сусідів? Я навіть злякалась, що через втому забула відключити воду в ванну, і кинулась відкривати двері, як була, розпелехана, сонна, в домашньому одязі.

На порозі стояв вадим. Він зміряв мене невдоволеним поглядом і протягнув:

– Це ще що таке? Через годину нам треба бути в ресторані, а ти досі незрозуміло як виглядаєш!

– В ресторані? – здивовано заморгала я. – Про що ти говориш?

– У нас обід-примирення з мамою, я тобі казав.

Господи! Я навіть не думала про те, що нам доведеться кудись піти, мені здавалось, що спроба Ксенії вимагати мого звільнення просто перекреслила мою роль ідеальної нареченої, і тепер Вадим лишить мене в спокої. Від думки, що доведеться знову кудись йти і грати ту ж саму ненависну роль, мені стало гидко.

– Послухай, – втомлено промовила я, – я щойно після нічого чергування. Не спала всю ніч… Мені треба відпочити, і нікуди піти я не можу. Сходи з мамою сам до ресторану.

– Це неможливо.

– Заодно спитаєш, чому вона явилась в клініку і вимагала у Єлизавети Сергіївни мого звільнення,  – закінчила я.

Вадим сердито примружився і зробив крок вперед, змушуючи мене відступити в глибину власної квартири.

– Одягайся, – твердо промовив він. – І ми з тобою негайно поїдемо до моєї матері. Або ти вирішила, що я з тобою в ігри граю? Ну то це геть не смішно, моя люба! Мені треба, щоб ти негайно привела себе до ладу і була готова до виїзду, інакше не думай, що тобі дістануться мої гроші! Або, – він примружився, – робота, на якій ти так жахливо втомилась. Можна подумати, я не в курсі, як ви, медики, пристрасно трудитесь! Явно ж дрихла півзміни або з кимось там обжималась і…

Моя долоня взмила в повітря раніше, ніж я встигла відреагувати. Вадим здригнувся від ляпаса; він вийшов не надто сильним, і на його щоці майже не лишилось сліду, тільки я відчула неприємну колючість бороди ніжною шкірою руки.

Це мене протверезило. Я завмерла, шокована власною сміливістю, або, краще сказати, дурістю – вистачило ж розуму вдарити Забєліна! Тепер від нього взагалі можна чекати чого завгодно, господи…

Але Вадим, на мій подив, навіть, можна сказати, прийшов до тями від мого удару. Він криво посміхнувся і промовив:

– Гаразд, пробач, я пам’ятаю, що ти хороша дівчинка і все таке. Але мама не пробачить, якщо ми не прийдемо на цю зустріч, вона заздалегідь викроїла вікно в графіку під цю справу. Ти повинна піти. А потім у нас буде кілька днів передиху. Ти не можеш так мене підставити!

Я задалась питанням, як би відреагував Забєлін, якби я не була йому настільки потрібна. Наскільки ж він залежний від цієї ситуації, якщо згоден перенести, зчепивши зуби, навіть ляпас, треба сказати, досить сильний?

– Добре, – промовила я, сподіваючись, що зможу розіграти покірність, а кілька годин вистачило б для того, щоб відновити сили. – Я зараз перевдягнусь і приведу себе в порядок. П’ятнадцять хвилин – і буду готова. Будь ласка, почекай зовні.

– Соромишся? – фиркнув Вадим, але, перехопивши мій важкий погляд, прикусив ящик. Зрозумів, напевне, що всі його жарти зараз будуть абсолютно недоладними.

Мені жахливо хотілось заявити, що я все-таки нікуди не піду. Гордість, що заграла в мені, вимагала виставити Забєліна геть – і першу чергу геть з власного життя. Але здоровий глузд говорив інше. Заспокоїтись, зробити вигляд, наче геть не образилась, проковтнути його слова, не такі вже й далекі від правди, і продовжувати грати роль, тому що так треба. І я справді підкорилась здоровому глузду; перевдягнулась в сукню, правда, не турбуючись про те, наскільки шикарним воно може здаватись Вадиму, запхала ноги у все ті ж подаровані їм туфлі, тому що нічого більш розкішного у мене точно не могло знайтись, і вийшла з квартири, попередньо лишивши записку для мами.