Вітчим мого нареченого

Розділ п'ятий

Я не встигла ні зачинити двері, ні хоч якось відреагувати на присутність Ігоря в своєму домі. Він невідривно дивився на нас з Надею, не промовляючи ні слова, і важко дихав. Потім через силу витиснув:

– Твоя?

– Моя, – з викликом відгукнулась я. – Бачиш, а ти говорив, що я вільна? Я не вільна. Йди, будь ласка. У мене нема часу з тобою розмовляти зараз.

Замість відповіді Горський притримав двері і переступив поріг.

– Скільки їй?

– Два роки. Йди, Ігорю.

– Вадим знає?

– Йому це не треба. Я ж сказала…

– Надійко, хто там, лікар приїхав? – в коридорчик визирнула мама. – О, пробачте, молодий чоловіче, а ви до кого?

– Я лікар, – твердо промовив Ігор. – Що сталось? Кому погано? Надя, – він повернувся до мене. – Надю, я кращий кардіохірург, зрештою, в місті. Я розбираюсь в медицині. Ти можеш сказати мені, що сталось, і дозволити тобі допомогти?

Маленька його не налякала. Він взагалі якось дивно подивився на неї, і я хотіла ще повторити, що Ігореві тут нема що робити, але мама встигла перетягнути ініціативу на себе.

– Оленьці погано, – заторохкотіла вона. – Ми гуляли, а вона раптом стала бліда, часто дихає, температура піднялась. Я викликала швидку, але вони не їдуть, а Надійка телефон забула, і…

– Зранку жар був? – Ігор повернувся до Олі. – Привіт, красуне!.. Хронічні захворювання, алергії?..

– Зранку здоровенька була, – продовжила мама, повністю довірившись незнайомцеві. – Алергія є, та не сильна. Діатез, почервоніння, не більше того… От у мами її алергія…

– Надю? У тебе алергія?

– Я… Ну, я… Так… В дитинстві була астма, – видихнула я, – та я переросла. Лікарі сказали, що у Олі нема схильностей, вона взагалі… Не в мене пішла.

– А в кого?

Я на мить застигла, підбираючи правильну відповідь, а тоді проговорила:

– В діда. В мого батька. У нього були з цим проблеми, правда, мам?

– Так, – підтвердила мама. – Так, весною особливо мучився. Таблетки якісь пив, не знаю, які. Антигістамінне, напевне?

– Як далеко це у нього заходило? Анафілактичні шоки були? – спитав Ігор.

– Не знаю, – безпомічно озвалась мама.

– Як це?

– А він нас кинув, – не втрималась я. – Доля така у жінок в нашій родині, дітей самим ростити.

В голосі відверто звучав докір, хоча я намагалась говорити спокійно. Нерви здавали; якщо у Олі вилізуть проблеми з диханням, що я робитиму? Дитина вимагає постійного догляду, а ще грошей. Мама і так постійно з нею сидить, а якщо раптом не зможе впоратись? А у мене медична освіта, так, але ж комусь ще треба і заробляти!

Ігор пропустив мої слова повз вуха. Він тільки тихо спитав маму, де ванна, і рушив мити руки, проігнорувавши і старі рушники, що висіли на сушарці, і в цілому небагату обстановку. Через хвилину повернувся і потягнувся до маленької.

– Кинув – це погано, – пробурмотав він заспокоюючим голосом, звертаючись вже до Оленьки. – Сонечко, підеш до мене на руки? Треба подивитись твої лімфовузли. Підеш, кошенятко?

– Вона до чужих не дуже, – слабко запротестувала мама.

– Ну то ж хіба дядько лікар чужий? – весело вигнув брови Ігор, все-таки підхоплюючи Оленьку і притягуючи її до себе.

Мама не збрехала, Оля дійсно одразу починала плакати, варто було комусь взяти її на руки. При виді нашого дільничного педіатра заходилась диким ревом, ще й колотила її рученятами, кликала мене. Та з Ігором трапились якісь чари; Оля не тільки дозволила себе потримати, а ще й з цікавістю роздивлялась його обличчя і взялась обмацувати чоловікові ніс, доки він щось там перевіряв.

– Ох, то чого ж ми в коридорі! – схопилась мама, ігноруючи мої слабкі спроби протестувати. – Ходімо до кімнати… Як я можу до вас звертатись?

– Ігор, – озвався Горський, не спускаючи Оленьку з рук.

– А по-батькові?

– Просто Ігор, – похитав головою він. – Ви препарати якісь давали? І коли дитині стало погано? Це може бути важливо.

Шморгаючи носом, мама коротко переказала їх з онучкою день. Я ж могла тільки слухати збоку, відчуваючи себе найжахливішою матір’ю на світі. Бісів Вадим! Якби я не грала в це притворство, якби тільки наполягла на своєму і лишилась вдома, може, і з Оленькою би все обійшлось! Принаймні, я знала, як спілкуватись з диспетчером швидкої, щоб вони точно прислали потрібного спеціаліста, а не незрозуміло кого.

– Надійко, а Ігор – це хто? – шепотом спитала мама, доки Ігор вклав Оленьку на ліжко, сам опустився до неї на коліна і, тихо розмовляючи з донькою, перевіряв їй горло.

– Колега з роботи, – озвалась я.

– Колега?

– Наш головлікар.

– Молодий який, – мама з сумнівом скосила погляд на чоловіка. – Скільки йому років? Десь тридцять, напевно? Привабливий чоловік…

– До чого ти ведеш? – похмуро спитала я.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше